ТЕЛМІСАРТАН: огляд застосування препарату
ПРИ лікуванні гіпертензії*

Скорочений виклад

Anna J. Battershill, Lesley J. Scott
Drugs 2006; 66(1): 51-83

Довготермінові дослідження

Гіпотензивна активність телмісартану при паралельному застосуванні інших гіпотензивних агентів або без нього оцінювалася в довготривалому (4-річному) несліпому розширеному досліджені 4 ранніх контрольованих досліджень, в які залучили 888 пацієнтів, а також багатоцентрового несліпого 1-річного розширення 6-тижневого дослідження 489 хворих та 96-тижневого несліпого багатоцентрового дослідження 2066 пацієнтів (популяція усіх залучених до випробування пацієнтів у 12-тижневому аналізі), 38 із яких залишилися в дослідженні до оцінки на 96-му тижні. Телмісартан починали призначати з дози 40 чи 80 мг раз на день. Хворим із неадекватним контролем АТ призначали принаймні один додатковий гіпотензивний агент (за винятком антагоністів рецепторів А-II). Первинною кінцевою точкою було досягнення контролю над ДАТ, що означувалося як мінімальний ДАТ < 90 мм рт. ст. В іншому дослідженні були також вторинні кінцеві точки без первинних, що стосувалися оцінки довготермінової ефективності.

Після 4 років застосування телмісартану (80 мг раз на день) 70% і 84,4% тих, хто його приймав (89% з тих, хто був на монотерапії цим препаратом, і 78,7% з тих, хто приймав комбінацію телмісартану і ГХТЗ), досягали стійкого зниження ДАТ до < 90 мм рт. ст. У цьому дослідженні додавання ГХТЗ (у дозі 12,5 чи 25 мг) чи іншого гіпотензивного агента (з ГХТЗ або без нього) було необхідне у 23% і 12% хворих, причому 79% і 70% цих пацієнтів досягали цільового ДАТ. У кожній групі хворих (монотерапія, монотерапія плюс ГХТЗ чи монотерапія плюс інший гіпотензивний агент із ГХТЗ чи без нього) зниження мінімального САТ/ДАТ в положенні лежачи до цільових рівнів (САТ/ДАТ 140/90 мм рт. ст.) досягнуто в 41%, 41% і 33% хворих відповідно. Додаткові і тривалі позитивні ефекти, одержані шляхом додавання 25 мг ГХТЗ до 80 мг телмісартану, проявилися вищою загальною кількістю тих, хто відреагував (тобто відсотком пацієнтів, що досягли клінічного ДАТ < 90 мм рт. ст.) а саме: 96% хворих — на 26 тиждень, 95% — на кінець 1 року, 93% — на кінець 2 року і 84% — на кінець 3 року. Більше того, телмісартан був ефективний у більшості хворих незалежно від віку; контроль над ДАТ досягнуто у 88% пацієнтів віком понад 65 років і 82% пацієнтів віком до 65 років. Відповідне середнє зниження мінімального САТ/ДАТ (порівняно з початковими показниками) було також близьке в обох вікових групах (23/17 на противагу 20,6/16,8 мм рт. ст. у віці до 65 років).

В 1-річному розширеному дослідженні цільовий ДАТ досягнуто в 70% хворих, які приймали телмісартан у дозі 80 мг раз на день, у 56% — які приймали телмісартан плюс 12,5 мг ГХТЗ, у 55% — які приймали телмісартан плюс 25 мг ГХТЗ і в 65% — телмісартан у комбінації з іншими гіпотензивними агентами. Середній рівень комплаєнтності до лікування становив понад 97%.

Ці дані підтверджені 96-тижневим міжнародним дослідженням. Ті, хто приймав телмісартан, досягали достовірного зниження мінімального АТ в положенні сидячи стосовно початкових показників (САТ/ДАТ 159/97 мм рт. ст.), починаючи з 4 тижнів (14,5/8,4 мм рт. ст.; р < 0,001), і це зниження утримувалося протягом 12 тижнів (20,2/11,8 мм рт. ст. (первинна кінцева точка ефективності, n = 2026), аж до кінця 96 тижня (вторинна кінцева точка ефективності) (21,7/14,1 мм рт. ст.). Разом з тим слід зазначити, що лише 38 хворих залишалися в дослідженні до 96 тижня. Середній рівень комплаєнтності до лікування в популяції тих, хто хотів лікуватися, становив 98,6–99,9%.

3.1.2. У загальномедичній практиці

Ефективність телмісартану у клінічних дослідженнях, обговорених у розділі 3.1.1, була також відображена в загальномедичній практиці, включаючи постмаркетингове дослідження приблизно 20 000 пацієнтів.

У дослідженні МІССАТ 2 (Дослідження-моніторинг мікардису в амбулаторних умовах) (n = 1628) телмісартан у дозі 40 чи 80 мг раз на день протягом 10 тижнів достовірно (у всіх випадках р < 0,05) знижував середній амбулаторний САТ/ДАТ у денний період (на 11,8/7,2 мм рт. ст.), уночі (9,6/5,7 мм рт. ст.) і протягом перших 4 годин після пробудження (11,5/7,0 мм рт. ст.); зниження середнього амбулаторного САТ/ДАТ протягом останніх 4 годин дозового інтервалу становило 10,5/6,6 мм рт. ст. Невелике, але достовірне (р < 0,05) підвищення частоти серцевих скорочень (1 удар/хвилину) було відзначено у хворих, які приймали 80 мг телмісартану плюс 12,5 мг ГХТЗ раз на день, порівняно з монотерапією телмісартаном. Загалом 6% пацієнтів відповідали критерію вираженого підйому АТ вранці (підвищення середнього САТ за 2 години після пробудження більш ніж на 30 мм рт. ст. порівняно з середнім САТ протягом 2 годин перед пробудженням). У цій групі монотерапія телмісартаном була такою ж за ефектом, як і комбіноване лікування (телмісартан плюс ГХТЗ), хоча спостерігалося невелике зниження ранкового ДАТ (за 4 години після пробудження) у групі монотерапії (зниження на 8,5 на противагу 11,6 мм рт. ст.; р < 0,05). Це дослідження включало хворих із помірно легкою гіпертензією (клінічно САТ дорівнював 140–179 мм рт. ст. чи ДАТ — 90–109 мм рт. ст.), яка була неконтрольована (41%) і нелікована (58%).

У 3-місячному дослідженні (n = 1825) АТ достовірно знижувався порівняно з початковим показниками (САТ/ДАТ 165/96 на початку на противагу 133/81 мм рт. ст.; р < 0,0001) із паралельним зменшенням частоти серцевих скорочень (81 на противагу 74 ударам/хв.; р < 0,0001). Варто зазначити, що більшість (83%) хворих досягали цільового АТ 140/90 мм рт. ст.; 85% реципієнтів мали помірно легку гіпертензію на початку. Цільовий АТ досягався у 77% пацієнтів із групи монотерапії і 64% — із групи комбінованої терапії. Застосування телмісартану починалося із 20 чи 40 мг раз на день, потім препарат титрували до 80 мг раз на день відповідно до реагування; у разі потреби додавали інші гіпотензивні середники. Через 3 місяці приблизно 48% пацієнтів приймали монотерапію телмісартаном у дозі 80 мг раз на день.

У 6-місячному постмаркетинговому дослідженні гіпертоніків, більшість із яких мали ще й діабет (18,3%), гіперхолестеринемію (47,6%), ішемічну хворобу серця (19,9%), ЗСН (13,2%) і/чи захворювання нирок (2,1%), телмісартан знижував АТ з 171,3/99 до 141,3/83,4 мм рт. ст. 76% хворих досягали повної реакції, означуваної як кінцевий мінімальний ДАТ < 90 мм рт. ст. чи зниження мінімального ДАТ більш ніж на 10 мм рт. ст. від початокових показників, 22% хворих мали неадекватну реакцію з боку АТ (означувану як зниження мінімального ДАТ < 7 мм рт. ст. з кінцевим ДАТ понад 90 мм рт. ст.). Одновимірний аналіз засвідчив, що вік, стать і коморбідні стани мало впливали на гіпотензивний ефект телмісартану.

3.2. У хворих з гіпертензією, цукровим діабетом 2 типу чи метаболічним синдромом

Ефективність телмісартану у зниженні АТ і поліпшенні метаболічних показників, наприклад, інсулінової резистентності, виміряної за допомогою оцінки гомеостатичної моделі інсулінової резистентності (ОГМІР), у гіпертоніків із супутнім діабетом 2 типу чи метаболічним синдромом за даними кількох добре розроблених клінічних досліджень, резюмована у таблиці 5.

Таблиця 5. Гіпотензивна ефективність телмісартану (ТЕЛ) у хворих із помірно легкою гіпертензією і супутнім цукровим діабетом 2 типу чи метаболічним синдромом. Резюме 3-, 12- чи 60-місячних рандомізованих, подвійно сліпих чи несліпих, одно- або багатоцентрових досліджень.
Усі аналізи ґрунтувалися на популяціях ХЛ
Дослідження К-сть пц Режим лікування (мг раз на добу) Середній САТ/ДАТ перед прийомом наступної дози препарату (мм рт. ст.) Індекс ОГМІР (на початку дослідження/в кінці дослідження) ТГ (на початку дослідження/у кінці дослідження; мг/дл) Х-ЛПНГ (на початку дослідження/у кінці дослідження; мг/дл)
На початку дослідження У кінці дослідження

Derosa et al.

40

ТЕЛ 40

143/92

135**++/84**++

5,1/4,9

125/94*+ +++

130/119**+ +++

39

ЕПР 600

144/91

137**++/87*+

5,3/5,1

129/121

125/124

40

ПЛ

143/92

141/90

5,0/4,9

126/128

129/127

Derosa et al.

58

ТЕЛ 40

139/95

132**/86**

4,9/4,7

141/132

139/123*+++

58

НІФ 20

140/94

130**/84**

4,8/4,6

154/144

134/132

Sengul et al.

48

ТЕЛ 80

150/90

–15,1***/–10,2***

ВДЗ

ВДЗ

48

ЛІЗ 20

151/88

–16,4***/–10,4***

ВДЗ

ВДЗ

49

ТЕЛ 80 + ЛІЗ 20

–25,5***/–15,4***

ВДЗ

ВДЗ

47

ЛІЗ 20 + ТЕЛ 80

–25,5***/–15,2***

ВДЗ

ВДЗ

Vitale et al.

20

ТЕЛ 80

151/90

5,74/4,24+++

20

ЛОС 50

148/91

5,78/5,82

ДАТ — діастолічний артеріальний тиск, ЕПР — епросартан, ОГМІР — оцінка гомеостатичної моделі інсулінової резистентності, Х-ЛПНГ — холестерин ліпопротеїнів низької щільності, ЛІЗ — лізиноприл, ЛОС — лосартан, ВДЗ — відсутність достовірних змін, НІФ — ніфедипін (шлунково-кишкова терапевтична система), ПЛ — плацебо, САТ — систолічний артеріальний тиск, ТГ — тригліцериди; * р < 0,05, ** р < 0,01, *** р < 0,001 на противагу початковим параметрам, + р < 0,05, ++ р < 0,01 на противагу плацебо, +++ р < 0,05 на противагу активній порівнюваній речовині; ХЛ — хворі, яких лікували.

Усі пацієнти з цих досліджень мали помірно легку гіпертензію й одержували рекомендації щодо дієти та способу життя. Спеціально не вказувалося, які кінцеві точки були первинні та вторинні. Дискусія щодо 5-річного, подвійно сліпого дослідження DETAIL, у якому первинними кінцевими точками були ниркові ускладнення, подана в розділі 3.3.

Після 12 місяців лікування 40 мг телмісартану раз на день були ефективніші, ніж епросартан у дозі 600 мг раз на день, у зниженні мінімального ДАТ в положенні сидячи, причому обидва режими лікування були ефективнішими, ніж режими з плацебо (таблиця 5). Крім того, порівняно з початковими показниками і параметрами з групи епросартану за 12 місяців ті, хто приймав телмісартан, мали достовірне поліпшення (у всіх випадках р < 0,05) у показниках загального холестерину (початкові параметри 195 на противагу 193 мг/дл у групі епросартану; за 12 місяців ці параметри становили 180 на противагу 190 мг/дл), Х-ЛПНГ (таблиця 5) і тригліцеридів (таблиця 5), тоді як відзначено мінімальні зміни в ліпідному профілі порівняно з початковими показниками у групі епросартану. Не відзначено змін у групах лікування в параметрах оцінки інсулінової резистентності і метаболізму глюкози, включаючи індекс ОГМІР (таблиця 5), індекс маси тіла, рівні глюкози та інсуліну плазми натще. Дослідники припустили, що така відсутність змін частково може бути наслідком дієти та фізичних вправ, яких дотримувалися ці пацієнти після встановлення діагнозу діабету 2 типу.

У гіпертоніків із метаболічним синдромом 3-місячне лікування телмісартаном у дозі 80 мг раз на день було ефективнішим, ніж лікування 50 мг лосартану раз на день, у поняттях поліпшення інсулінової резистентності (таблиця 5) і гіпотензивної ефективності. Ті, хто приймав телмісартан, порівняно з лосартаном відзначали достовірно (у всіх випадках р < 0,05) більше зниження 24-годинного середнього САТ і ДАТ (конкретних даних немає), середнього денного САТ (13,5 на противагу 10 мм рт. ст.) і ДАТ (8,9 на противагу 5,6 мм рт. ст.), середнього нічного САТ (8,7 на противагу 5,6 мм рт. ст.) і ДАТ (7,8 на противагу 4,7 мм рт. ст.). Більше того, оцінка глікемічного контролю засвідчила вираженіше поліпшення (в обох випадках р < 0,05) у тих, хто приймав телмісартан, порівняно з лосартаном, що оцінювалося за змінами в середніх рівнях глюкози плазми натще (зменшення на 8% на противагу 2,5%-ного збільшення; початкові величини становили 109,08 на противагу 110,05 мг/дл) і глюкозильованого гемоглобіну (зниження на 9% на противагу мінімальним змінам; початкові величини дорівнювали 6,45% на противагу 6,27%). Середні рівні інсуліну плазми натще зменшувалися на 10% у тих, хто приймав телмісартан, на противагу 2% у реципієнтів лосартану (р < 0,06, початкові величини становили 18,86 на противагу 20,47 одиниць).

12-місячне лікування телмісартаном викликало більш значне та статистично достовірне (у всіх випадках р < 0,05) зниження загального холестерину (на 9% порівняно з 2%) і Х-ЛПНГ (11,5% на противагу 1,5%) порівняно з терапією ніфедипіном у хворих з діабетом 2 типу і легкою гіпертензією (див. таблицю 5 щодо дозування). Не було міжгрупової різниці у поняттях гіпотензивної ефективності (таблиця 5).

Комбінована терапія телмісартаном і лізиноприлом достовірно знижувала АТ порівняно з початковими показниками після 52 тижнів застосування (24 тижні монотерапії, потім 28 тижнів комбінованої терапії), причому комбінації препаратів були достовірно ефективніші порівняно з монотерапією будь-яким із застосовуваних середників на основі коваріантного аналізу (таблиця 5). Більше того, ППК достовірно знижувалася за 12 місяців у групах комбінованої терапії телмісартаном (258 на противагу 122 мг/24 години; р < 0,001) і лізиноприлом (259 на противагу 120 мг/24 години; р < 0,001) при відсутності міжгрупових різниць. Не спостерігалося достовірних змін порівняно з початковими показниками у поняттях кліренсу креатиніну (КЛкр) або рівнів Х-ЛПНГ чи тригліцеридів сироватки в кожній групі лікування. Див. розділ 3.3 щодо подальшої дискусії стосовно ниркових наслідків інших досліджень.

Після 10-тижневого лікування 80 мг телмісартану плюс 12,5 мг ГХТЗ раз на день були ефективніші у зниженні середнього амбулаторного САТ (18,4 на противагу 14,5 мм рт. ст., р < 0,0001) і ДАТ (9,7 на противагу 7,7 мм рт. ст., р = 0,0007) за останні 6 годин, ніж 160 мг вальсартану плюс 12,5 мг ГХТЗ раз на день (первинна кінцева точка); дані були вивірені щодо режиму лікування, центру і початкових показників. Ті, хто приймав телмісартан плюс ГХТЗ, також мали достовірно вираженіше зниження 24-годинного середнього амбулаторного САТ/ДАТ (мінімальна міжгрупова різниця САТ дорівнювала –3,0 мм рт. ст. (р = 0,0002), ДАТ — –1,6 мм рт. ст. (р = 0,0006), мінімального САТ у положенні сидячи — –3,2 мм рт. ст. (р = 0,0017), мінімального ДАТ у положенні сидячи — –1,2 мм рт. ст. (р < 0,05), воно також відзначено в показниках середнього АТ в денний період, уночі і вранці (у всіх випадках р < 0,05). У 10-тижневому дослідженні за схемою PROBE (SMOOTH — Вивчення мікардису в огрядних пацієнтів із діабетом 2 типу і гіпертензією) хворі (рандомізовані n = 840; оцінені n = 743) приймали монотерапію телмісартаном у дозі 80 мг раз на день чи вальсартан у дозі 160 мг протягом 4 тижнів, після чого протягом наступних 6 тижнів до лікування додавали ГХТЗ у дозі 12,5 мг раз на день. Початкові показники 24-годинного середнього амбулаторного САТ/ДАТ становили 148/83 мм рт. ст. і мінімального САТ/ДАТ в положенні сидячи — 157/92 мм рт. ст. в обох групах. Пацієнти були придатні для дослідження, якщо надмірна вага або ожиріння (середній індекс маси тіла понад 27 і понад 24 кг/м2 у пацієнтів-азіатів і неазіатів відповідно) в комбінації із гіпертензією (САТ у положенні сидячи 140–179 мм рт. ст. і ДАТ у положенні сидячи 95–109 мм рт. ст.) і супутнім діабетом 2 типу залишалися стабільними і контролювалися протягом більш ніж 3 місяці (глюкозильований гемоглобін менше 10%).

3.3. У пацієнтів з нирковими розладами

Пацієнти з одночасно наявними гіпертензією і нирковими розладами мають підвищений ризик побічних серцево-судинних подій, тому ефективний контроль АТ є ключовим фактором у зниженні серцево-судинного ризику і сповільненні прогресування хронічних захворювань нирок.

5-річне подвійно сліпе дослідження DETAIL у гіпертоніків з супутнім діабетом 2 типу і ранньою нефропатією було розроблено для визначення еквівалентності телмісартану в дозі 40–80 мг раз на день у поняттях нефрологічного прогнозу щодо інгібітору АПФ еналаприлу. Критеріями включення були наявність діабету 2 типу понад 1 рік, гіпертензії (САТ/ДАТ менше 180/95 мм рт. ст.), яку лікували інгібітором АПФ більш ніж 3 місяці, рівень ЕАС 11–999 мкг/хв., рівень креатиніну сироватки менше 141 мкмоль/л, рівень клубочкової фільтрації (РКФ) понад 70 мл/хв./1,73 м2 і нормальна морфологічна картина нирок. Первинною кінцевою точкою були зміни РКФ, визначені за кліренсом із плазми йогексолу після 5 років лікування. Вторинними кінцевими точками були річні зміни РКФ, рівнів ЕАС, креатиніну сироватки і АТ, частота клінічних подій (ТЗН, інфаркту міокарда, інсульту і ЗСН) і рівень смертності від усіх причин. Клінічно достовірна міжгрупова різниця РКФ означувалася як різниця в більш ніж –10 мл/хв./1,73 м2. Телмісартан вважався еквівалентним еналаприлу, якщо нижня межа 95% довірчого інтервалу між двома групами лікування була більша –10 мл/хв./1,73 м2. Лікування ініціювали з нижчих доз і титрували до вищих після 2 тижнів; дозу можна було знижувати після наступних 2 місяців на розсуд дослідника.

У цьому довготерміновому дослідженні телмісартан (n = 103) був не менш ефективний, ніж еналаприл (n = 113), у забезпеченні ренопротекції, що оцінювалося за змінами РКФ (первинна кінцева точка). Середня зміна РКФ після 5-річного лікування дорівнювала –17,5 мл/хв./1,73 м2 в тих, хто приймав телмісартан, на противагу –15,0 мл/хв./1,73 м2, причому різниця в показниках РКФ була меншою від наперед визначеної –10 мл/хв./1,73 м2 у тих, хто приймав еналаприл (95% ДІ –7,1, 2,0 мл/хв./1,73 м2). Більше того, не спостерігали міжгрупової різниці в річних змінах РКФ, сироваткового креатиніну чи рівнях ЕАС. За 5 років дослідження жоден із хворих не потребував діалізу чи мав рівень креатиніну сироватки понад 200 мкмоль/л. Поліпшення показників АТ було близьким в обох групах лікування. Крім того, хоча майже половина пацієнтів мала прояви серцево-судиного захворювання перед включенням у дослідження, дуже мало хворих в обох групах лікування мали їх протягом дослідження; ЗСН була в 9 реципієнтів телмісартану на противагу 7 реципієнтам еналаприлу; нелетальний інфаркт міокарда — відповідно у 9 і 6 хворих, серцево-судинні епізоди, що закінчилися смертю, — відповідно у 3 і 2 випадках.

Телмісартан (40 чи 80 мг раз на день) з додатковою гіпотензивною терапією чи без неї довів свою ефективність у зниженні АТ при широкому спектрі ниркових розладів у несліпому дослідженні ESPRIT (Ефективність та безпека при лікуванні телмісартаном пацієнтів із нирковими розладами). У цілому в це 12-тижневе дослідження було включено 82 хворих із помірно легкою гіпертензією (ДАТ у положенні сидячи 90–109 мм рт. ст.), помірно легкими нирковими розладами (КЛкр 30–74 мл/хв./1,73 м2), важкими нирковими розладами (КЛкр менше 30 мл/хв./1,73 м2) чи зі станами, які потребують підтримуючого гемодіалізу; це дослідження також включало 2–4-тижневий одноразовий сліпий вступний плацебо-період перед початком активного лікування. Розлади нирок мали бути стабільними й означувалися як < 30% підвищення рівня креатиніну сироватки за попередні 6 місяців, рівень креатиніну сироватки 200–600 мкмоль/л чи застосування підтримуючого гемодіалізу при стабільній протеїнурії понад 500 мг/24 год. або відсутність змін у режимі гемодіалізу протягом останніх 2 місяців.

Одночасна гіпотензивна терапія (діуретики, блокатори кальцієвих каналів, бета-адреноблокатори) підтримувалася протягом дослідження. Середній вік у досліджуваній групі становив 54 роки, а хворі мали гіпертензію і ниркові порушення в середньому протягом 12,5 і 7,5 років відповідно. Дозу телмісартану збільшували від 40 до 80 мг раз на день у 50% пацієнтів на 4 чи 8 тиждень. Повідомлялося про більш ніж 97% рівень комплаєнтності. Первинною кінцевою точкою було зниження мінімального ДАТ в положенні сидячи.

У цьому дослідженні порівняно з початковими показниками телмісартан ефективно знижував мінімальний ДАТ і САТ у всіх групах пацієнтів. Середнє зниження ДАТ у хворих із помірно легким порушенням функцій нирок, важким нирковим розладом чи тих, хто був на діалізі, становило відповідно 10,5, 11,2 і 15 мм рт. ст. Середній САТ перед прийомом наступної дози препарату знижувався достовірно більше у хворих, що перебували на гемодіалізі, на противагу тим, які мали помірно легке порушення ниркових функцій (19,6 на противагу 12 мм рт. ст., р = 0,0294). У загальній досліджуваній популяції середня зміна білка сечі порівняно з початковими параметрами становила –72,5 мг/24 год.; середні зміни рівнів креатиніну сечі і КЛкр порівняно з початковими показниками дорівнювали –0,12 ммоль/л за 24 години і –0,8 мл/хв./1,73 м2. Приблизно 9% хворих мали потенційно клінічно достовірне зниження 24-годинної екскреції креатиніну в кінці лікування.

Гіпотензивна ефективність телмісартану у хворих із помірно легкою гіпертензією і помірно легкою хронічною нирковою недостатністю також була підтверджена в рандомізованому, подвійно сліпому, багатоцентровому дослідженні з подвійною імітацією і в несліпому дослідженні, де оцінювали високі та низькі дози препарату. Крім того, вплив телмісартану на прогноз захворювання нирок також оцінювали в піддослідженні подвійно сліпого дослідження ARAMIS, яке розглядалося у розділі 3.1.1.

У 12-тижневому, подвійно сліпому дослідженні 40–80 мг телмісартану раз на день і 10–20 мг еналаприлу були однаково ефективні у зниженні середнього ДАТ в положенні лежачи перед прийомом наступної дози препарату (12,5 та 11,9 мм рт. ст.) і середнього САТ в положенні лежачи перед прийомом наступної дози препарату (19,1 та 17,6 мм рт. ст.) (первинні кінцеві точки ефективності). Повна відповідь пацієнтів (тобто зменшення ДАТ більш ніж на 10 мм рт. ст. і/чи зниження початкової величини ≤ 90 мм рт. ст.) чи часткова відповідь (зниження ДАТ на 7–10 мм рт. ст. при умові, що післядозова величина становила > 90 мм рт. ст.) досягалася у 77% і 65% тих, хто приймав відповідно телмісартан і еналаприл. Приблизно 55% хворих з кожної групи досягали цільового зниження ДАТ в положенні лежачи перед прийомом наступної дози препарату (величини < 90 мм рт. ст.), а 64% тих, хто приймав телмісартан, і 69% тих, хто приймав еналаприл, досягали адекватного зниження (понад 10 мм рт. ст.) САТ в положенні лежачи перед прийомом наступної дози препарату. Не було клінічно достовірних змін у величинах КЛкр при застосуванні кожного з тестованих препаратів. Після 2-тижневого вступного плацебо-періоду хворі приймали 40 мг телмісартану раз на день (рандомізовано n = 45) чи 10 мг еналаприлу (n = 26) протягом 4 тижнів, після цього дози збільшували до 80 мг раз на день (телмісартан) і 20 мг раз на день (еналаприл), якщо ДАТ у положенні лежачи перед прийомом наступної дози препарату ≥ 90 мм рт. ст. Якщо після наступних 4 тижнів ДАТ у положенні лежачи перед прийомом наступної дози препарату становив ≥ 90 мм рт. ст., то до схеми лікування додавали фуросемід тим, хто перебував на високих дозах гіпотензивних агентів, а в тих, хто раніше фармакологічно контролював АТ з допомогою нижчих доз останніх, їх підвищували до високих. 29% тих, хто приймав телмісартан, і 43% тих, хто приймав еналаприл, потребували додавання фуросеміду.

У довготерміновому дослідженні (середній період спостереження 18 місяців) 80 мг телмісартану двічі на день були ефективнішими, ніж при прийомі препарату раз на день, у зменшенні протеїнурії порівняно з початковими показниками, а також у сповільненні прогресування ТЗН, що оцінювалося за змінами РКФ (–15,3 на противагу +6,1 мл/хв.) у 78 хворих-недіабетиків з гіпертензією і хронічною нефропатією з протеїнурією. Обидва режими дозування викликали ефективне зниження АТ, початкові величини САТ/ДАТ при звичайному (раз на день) та підвищеному дозуванні становили 134/86 і 138/85 мм рт. ст., а показники РКФ дорівнювали 68 і 66,5 мл/хв.

У 92 пацієнтів з помірно легкою гіпертензією (САТ/ДАТ понад 130/85 мм рт. ст.) і хронічним захворюванням нирок (60 з них також мали діабет) телмісартан у дозі 80 мг раз на день ефективно знижував АТ і протеїнурію незалежно від того, був чи не був хворий діабетиком. Після 6 місяців лікування середній САТ у положенні сидячи перед прийомом наступної дози препарату (154,9 мм рт. ст. на початку і 135,3 мм рт. ст. в кінці, р < 0,001) середній ДАТ в положенні сидячи перед прийомом наступної дози препарату (91,7 на противагу 80,3 мм рт. ст., р < 0,001), середній амбулаторний САТ у нічний час (139,4 на противагу 127,3 мм рт. ст., р < 0,05), середній амбулаторний ДАТ у нічний час (81,9 на противагу 75,5 мм рт. ст., р < 0,05), середній амбулаторний САТ у денний час (144,8 на противагу 133,8 мм рт. ст., р < 0,01), середній амбулаторний ДАТ у денний час (85,3 на противагу 82,2 мм рт. ст., р < 0,05) достовірно знижувалися порівняно з початковими показниками. 35% хворих досягали цільового АТ (САТ/ДАТ менше 130/85 мм рт. ст.). Також достовірно знижувалася протеїнурія (3500 на противагу 2760 мг/24 години; р < 0,01), тоді як рівень креатиніну сироватки підвищувався (1,96 на противагу 2,08 мг/дл; р < 0,01) і не виявлено достовірних змін у показниках РКФ. Включені хворі (середній вік 57 років) мали ниркові порушення (середній рівень креатиніну сироватки менше 4,0 мг/дл) і протеїнурію (понад 1000 мг/24 години), їм дозволяли приймати інші гіпотензивні середники.

Аналогічні результати були одержані в невеликому дослідженні 16 хворих; спочатку пацієнти мали середній САТ/ДАТ у клініці 149/91 мм рт. ст., КЛкр 53 мл/хв. і протеїнурію 1600 мг/24 години. Після лікування середньою тривалістю 4,8 місяця телмісартан достовірно (в обох випадках р < 0,005) знижував САТ до 131 мм рт. ст. і ДАТ до 79 мм рт. ст. Крім того, середній АТ протягом ночі і протягом останніх 6 годин дозового інтервалу також достовірно знижувався порівняно з початковими показниками; те ж саме стосувалося 24-годинного середнього САТ (135 мм рт. ст. на початку на противагу 122 мм рт. ст. після лікування, р < 0,001) і ДАТ (84 на противагу 86 мм рт. ст., р < 0,001). Стосовно початкових показників спостерігалося середнє 37% зниження щоденної екскреції білка з сечею (р < 0,005), але не було змін у параметрах КЛкр. Усі досліджувані хворі лікувалися більш ніж 2 місяці.

Піддослідження з дослідження ARAMIS (див. розділ 3.1.1 щодо його структури і початкових характеристик пацієнтів), що включало 614 хворих із рівнем альбуміну в сечі понад 2,2–901,6 мг/л, засвідчило, що телмісартан у дозі 20–80 мг раз на день був достовірно (р = 0,017) ефективніший, ніж ГХТЗ у дозі 12,5 мг раз на день, у зниженні ЕАС після 6 тижнів, із середнім зниженням ЕАС порівняно з початковими показниками на 14,1% у групі телмісартану (95% ДІ 7,3, 21,8; n = 354) на противагу 1,1% (95% ДІ –13,5, 16,0; n = 140) у групі ГХТЗ і 2,7% (95% ДІ –0,9, 19,9; n = 120) у групі плацебо. Переваги у поняттях ЕАС у групі телмісартану стосовно ГХТЗ були незалежними від початкових параметрів ЕАС та аналогічних знижень САТ у двох групах терапії.

4. Переносимість

Монотерапія телмісартаном добре переносилася у клінічних дослідженнях тривалістю до 4 років, які були розглянуті в розділі 3, та у великому постмаркетинговому дослідженні незалежно від віку, статі і наявності коморбідних станів (діабету 2 типу, метаболічного синдрому і/чи захворювань нирок). У 6-місячному постмаркетинговому дослідженні 19 870 хворих з гіпертензією (середній вік 57 років) мали супутні гіперхолестеринемію (47,6%), ішемічну хворобу серця (19,9%), діабет (18,3%), ЗСН (13,2%) і/чи ниркову недостатність (2,1%). У цілому дослідження закінчили 91,7% пацієнтів; 0,9% вийшли з нього через побічні ефекти. Ці ефекти, пов’язані з лікуванням, виникли у 382 (1,9%) хворих, які приймали 40 чи 80 мг телмісартану раз на добу. Найчастішими з них були біль голови (0,3% пацієнтів), запаморочення (0,2%) і нудота (0,2%). Серйозні побічні ефекти (смерть, небезпечні для життя чи серйозні інвалідизуючі події, передозування, епізоди, що призвели до госпіталізації чи непрацездатності) виникли в 0,06% хворих. Терапія телмісартаном асоціювалася з відсутністю чи мінімальними змінами рівня креатиніну сироватки, включаючи гіпертоніків із нирковими проблемами. Більше того, не відзначено патологічних змін у рівнях глюкози тригліцеридів і холестерину. Частота ортостатичних епізодів після прийому першої дози була дуже низькою під час застосування телмісартану (0,04%), згідно з інформацією виробника.

Ці побічні ефекти були близькі до тих, що спостерігалися приблизно у 6000 пацієнтів, котрим призначали телмісартан у клінічних дослідженнях тривалістю до 26 тижнів. Більшість невідкладних станів, пов’язаних із лікуванням, були доброякісні за природою і скороминущі, їх частота була близька до тієї, що відзначалася в тих, хто приймав плацебо. Найчастішими з них були болі голови, запаморочення, загальна слабість, інфекції верхніх дихальних шляхів і нудота. Крім того, телмісартан однаково добре переносився як монотерапія, так і при комбінованому призначенні з ГХТЗ та іншими гіпотензивними агентами.

Варто зазначити, що в тих, хто приймав телмісартан із ГХТЗ, виникало менше пов’язаних з лікуванням побічних ефектів порівняно з тими, хто приймав комбінацію амлодипіну і ГХТЗ (8% на противагу 33%, р < 0,0001), причому частота периферичних набряків також була достовірно нижча у групі комбінованої терапії із застосуванням телмісартану (1,2% на противагу 24,3%, р < 0,0001).

У порівняльних дослідженнях пов’язані з лікуванням побічні ефекти виникали з однаковою частотою (менше 7%) у групах монотерапії телмісартаном, вальсартаном і лосартаном, що свідчить про однакову переносимість цих антагоністів рецепторів А-II.

Що стосується інгібіторів АПФ, то пов’язані з лікуванням побічні ефекти виникали в 9% і приблизно 7% тих, хто приймав телмісартан, порівняно з 14% і 27% тих, хто приймав еналаприл, і 10% тих, хто приймав раміприл. Проте в 52-тижневому, подвійно сліпому, багатоцентровому дослідженні спостерігалася нижча частота медикаментозних побічних ефектів у групі телмісартану порівняно з лізиноприлом (28% на противагу 40%, р = 0,001), зокрема менше реципієнтів телмісартану мали спричинений лікуванням кашель (3% на противагу 7%, р = 0,018). Вища частота медикаментозного кашлю при застосуванні інгібітору АПФ порівняно з телмісартаном також спостерігалася в інших дослідженнях: порівняно з еналаприлом (16% на противагу 6,5%; 4,2% на противагу 0,3%; 8,9% на противагу менше 1%), периндоприлом (5% на противагу менше 1%; р = 0,007) і раміприлом (5,7% на противагу 0,5%). Крім того, у 8-тижневому рандомізованому, подвійно сліпому, багатоцентровому дослідженні 88 пацієнтів із помірно легкою гіпертензією, що раніше мали індукований прийомом інгібіторів АПФ кашель, набагато менше реципієнтів 80 мг телмісартану раз на день мали позитивну кашлеву реакцію порівняно з тими, хто приймав лізиноприл у дозі 20 мг раз на день (15,6% на противагу 60%, р = 0,001). Індукована лікуванням швидка гіпотензія спостерігалася в 1% приймаючих телмісартан, на противагу 4% тих, хто приймав еналаприл.

Довготермінову переносимість монотерапії телмісартаном (n = 6575) чи телмісартаном у комплексі з ГХТЗ (n = 2180) порівнювали з плацебо (n = 819) у хворих з помірно легкою гіпертензією у 34 рандомізованих клінічних дослідженнях. Медикаментозні побічні ефекти були легкі або помірні за інтенсивністю і виникали з частотою 12%, 12,8% і 10,5% відповідно у групах телмісартану, телмісартану і ГХТЗ і плацебо, що відповідає 0,2, 0,18 і 1,02 клінічної події/на пацієнта/рік лікування. Найпоширенішими побічними ефектами були запаморочення та болі голови, що траплялися із приблизно однаковою частотою в усіх групах. Серйозні побічні ефекти траплялися з частотою 4,3% у групі телмісартану, 5,6% у групі комбінованої терапії і 1,1% у групі плацебо. Спричинена лікуванням гіперурикемія і гіпокаліємія виникли в 6 і 5 хворих із групи комбінованої терапії. Виключення з дослідження через побічні ефекти було в тотожній пропорції хворих із обох груп (менше 5%). Інші довготермінові клінічні дослідження тривалістю до 96 тижнів підтримують доброякісний профіль переносимості телмісартану.

5. Дозування і призначення

Телмісартан рекомендують для лікування гіпертензії у дорослих як монотерапію, так і в комбінації з іншими гіпотензивними агентами. Дозовий режим препарату слід індивідуалізувати щодо конкретного пацієнта, звичайна стартова доза — 40 мг раз на день. Якщо потрібне зниження АТ поза межами ефекту телмісартану в дозі 80 мг раз на день, можна розглянути питання про додавання ще одного гіпотензивного агента.

Телмісартан можна застосовувати незалежно від прийому їжі. Не потрібно змінювати дозу в пацієнтів похилого віку чи у хворих із помірно легким порушенням фунцій нирок, включаючи тих, хто перебуває на гемодіалізі. У США із застереженням рекомендують використовувати телмісартан у разі непрохідності жовчовивідних проток чи печінковій недостатності, у Європі не рекомендують його призначати при холестазі або важкій печінковій недостатності. Телмісартан протипоказаний при вагітності. Щоб докладніше дізнатися про дозування і призначення препарату, включаючи його застосування в особливих груп хворих, застереження і протипоказання, слід ознайомитися з інформацією щодо його використання.

6. Місце телмісартану в лікуванні гіпертензії

У світі більше мільярда людей мають гіпертензію, її частота коливається від 33% до 55% в деяких європейських країнах. Серцево-судинні захворювання спричиняють третину смертей у світі і є серйозним сприяючим фактором глобальної захворюваності. Гіпертензія відіграє важливу роль у розвитку цереброваскулярних захворювань, ішемічної хвороби серця, серцевої та ниркової недостатності. Ефективне її лікування пов’язане із 15% і 40% зниженням ризику інфаркту міокарда та інсульту відповідно. Остаточною метою гіпотензивної терапії окрім зниження АТ, є зниження серцево-судинної та ниркової захворюваності та смертності.

Циркадний ритм АТ який, загалом відображає цикл “сон–активність”, відомий уже багато років. Стійке підвищення АТ спостерігають у ранкові години, причому відчутне підвищення відзначається відразу після пробудження; цей підйом триває 4–6 годин. 24-годинний цикл АТ підтримується в більшості хворих з есенціальною гіпертензією, хоча крива АТ зміщується вгору. Серцево-судинні події також пов’язані з циркадими ритмами і мають тенденцію виникати частіше в ранкові години з піком у перші кілька годин після пробудження. Ранковий підйом АТ може бути прискорюючим фактором цих подій. Крім того, варіабельність АТ протягом 24 годин може бути незалежним фактором ризику пошкодження органів-мішеней.

Сьогодні доступно багато препаратів для лікування гіпертензії, включаючи діуретики, антагоністи рецепторів А-II, бета-адреноблокатори, блокатори кальцієвих каналів та інгібітори АПФ. Хоча всі ці агенти знижують АТ, адекватний вибір препарату для конкретного пацієнта має базуватися на його ефективності у зниженні серцево-судинних ускладнень гіпертензії. На такі рішення впливають результати великих клінічних досліджень із чітко визначеними серцево-судинними прогнозами, наприклад ONTARGET (Незавершене дослідження загальних кінцевих точок при застосуванні лише телмісартану чи його комбінації з раміприлом), TRANSCEND (Рандомізоване дослідження-оцінка телмісартану в осіб з серцево-судинними захворюваннями, що не переносять інгібіторів АПФ) і PRoFESS (Режим профілактики для ефективного уникнення другого інсульту).

Щоб забезпечити безпосередні порівняння цих досліджень (ONTARGET і TRANSCEND) із результатами проведеного раніше дослідження НОРЕ (Оцінка профілактики серцевих ускладнень), їх дизайн, популяції дібраних хворих і величини первинних наслідків були близькі до показників останнього. У 3,5–5,5-річних дослідженнях ONTARGET (n = 25 620) і TRANSCEND (n = 5926) складними первинними кінцевими точками стали серцево-судинна смертність, рівень інсульту, гострого інфаркту міокарда і/чи госпіталізації з приводу ЗСН, вторинними кінцевими точками — частота щойно діагностованої ЗСН, процедур реваскуляризації, когнітивного дефіциту/деменції, щойно діагностованого діабету, початку фібриляції передсердь і нейропатії. Дослідження ONTARGET розроблено для оцінки того, чи комбінована терапія телмісартаном у дозі 80 мг раз на день і раміприлом у дозі 10 мг ефективніша в поліпшенні серцево-судинного прогнозу порівняно з монотерапією телмісартаном, тоді як головною метою дослідження TRANSCEND було вивчення кращого ефекту телмісартану в дозі 80 мг раз на день порівняно з плацебо у пацієнтів, що не переносили інгібіторів АПФ. В обидва дослідження включали пацієнтів високого ризику з добре контрольованим АТ і анамнестичними даними щодо захворювань коронарних, периферичних і мозкових артерій або діабету з ураженням органів-мішеней. Приблизно 19% пацієнтів було залучено з азіатських країн, що сприяло більшій гетерогенності популяції.

У дослідження PRoFESS включають 15 500 пацієнтів із гіпертензією чи без неї й оцінюють ефективність телмісартану в комбінації з дипіридамолом тривалого вивільнення та аспірином на противагу телмісартану із клопідогрелем у запобіганні другому інсульту. Первинним наслідком був час до розвитку другого інсульту, вторинним — комплексний параметр, який включає інсульт, інфаркт міокарда, смерть через судинне ураження і щойно виявлений діабет. Сьогодні в дослідження залучено 10 000 хворих, згідно з планом його завершать через 4 роки, а кінцеві результати одержать у 2007 році.

У Директивах Об’єднаного національного комітету (JNС-7), Європейського товариства гіпертензії/Європейського товариства кардіологів (ESH/ESC) 2003 року і Британського товариства гіпертензії (BHS) 2004 року погоджено, що лікування неускладненої гіпертензії слід починати з мінімальної дози гіпотензивного агента, наприклад, антагоніста рецепторів А-II, інгібітору АПФ чи діуретика. Проте найбільш імовірно, що більшість пацієнтів потребуватимуть комбінованої терапії для досягнення цільових рівнів САТ/ДАТ (менше 140/90 мм рт. ст.). Згідно з рекомендаціями ESH/ESC при виборі схеми лікування (моно- чи комбінована терапія) слід брати до уваги рівень нелікованого АТ, відсутність чи наявність ураження органів-мішеней та інші фактори ризику.

Попередні дані з клінічних досліджень ONTARGET і TRANSCEND відзначають суттєві зміни у прописуваних препаратах за останні роки. Наявне 5-кратне збільшення кількості виписування інгібіторів АПФ, на 20% більше — бета-адреноблокаторів, 2-кратне — статинів порівняно з результатами дослідження НОРЕ. Хоч інгібітори АПФ виписують для великої пропорції пацієнтів, їх схильність спричиняти кашель до певної міри обмежує позитивні ефекти цього класу ліків.

У хворих, які приймають гіпотензивні препарати, саме в ранкові години протекторний ефект попередньої дози є низький. Тому оптимальним шляхом лікування є застосування середника, що забезпечує повний і тривалий контроль за АТ протягом дозового інтервалу у 24 години, включаючи і ранкові години. Директиви ESH/ESC 2003 року рекомендують застосування агентів із 24-годинною ефективністю при однократному прийомі. Ліки тривалої дії мають переваги над короткотривалими агентами з багатьох причин, включаючи кращу комплаєнтність, тривалий контроль над АТ, підтримку його незалежно від пропуску дози і зниження ризику серцево-судинних подій у ранкові години.

Телмісартан — антагоніст рецепторів А-II тривалої дії, що не демонструє ознак кумуляції після повторного призначення (розділ 2.2). T1/2 препарату становить близько 24 години (розділ 2.2), що є набагато довше порівняно з іншими представниками цього класу (всі < 15 год.). Він забезпечує стійке і тривале зниження АТ протягом доби, що підтверджується клінічними доказами і даними позалікарняних досліджень (розділ 3). У хворих із помірно легкою гіпертензією монотерапія телмісартаном чи його комбінацією з іншими гіпотензивними агентами забезпечує адекватний ефект протягом дозового інтервалу (розділ 3.1.1). Застосування телмісартану викликало кращий гіпотензивний ефект порівняно з іншими антагоністами рецепторів А-II лозартаном і валсартаном і було не нижчим порівняно з фіксованою дозою лозартану/ГХТЗ (розділ 3.1.1). Що стосується інгібіторів АПФ, то телмісартан був ефективніший від периндоприлу чи раміприлу та співмірний за ефектом з лізиноприлом та еналаприлом, включаючи його дію протягом останніх 6 годин дозового інтервалу (розділ 3.1.1). Ті, хто приймав телмісартан, також демонстрували дуже високі рівні комплаєнтності.

Діабет та гіпертензія є часто асоційованими коморбідними станами, вони несуть високий ризик серцево-судинних захворювань. Діабетична нефропатія розвивається приблизно у 25–30% усіх хворих із діабетом 2 типу і є однією з ключових причин ТЗН у розвинутих країнах. Уражені діабетом особи мають підвищений ризик ТЗН, а тому ефективний контроль АТ може запобігти прогресуванню до ниркової недостатності. Більше того, у 80% хворих із діагнозом діабету 2 типу наявні атипові циркадні патерни АТ. У Директивах ESH/ESC 2003 року констатовано, що цільовий САТ/ДАТ має бути менше 130/80 мм рт. ст. у хворих на діабет. Разом з тим стверджується, що в цього контингенту пацієнтів дуже важко досягти САТ менше 140 мм рт. ст.

Є докази, що специфічні класи препаратів, зокрема ті, що впливають на РААС, можуть мати додаткові переваги, незалежні від їх гіпотензивних впливів у певних груп хворих. Засвідчено, що інгібітори АПФ позитивно впливають на протеїнурію і сповільнюють прогресування до ТЗН, а тому їх рекомендують хворим із діабетом 1 типу. Директиви JNС-7, ESH/ESC 2003 року, BHS 2004 року і ВООЗ/Міжнародного товариства гіпертензії 2003 року рекомендують застосування антагоністів рецепторів А-II у лікуванні діабетичної нефропатії 2 типу. Як клас вони засвідчили сприятливі впливи на ремоделювання серця і судин, атеросклеротичний процес, функцію ендотелію, тромбоутворення і агрегацію тромбоцитів. Преклінічні дані дають підстави думати, що часткова ППАР-агоністична активність телмісартану (розділ 2.1.1) може трансформуватися у значущі клінічні ефекти, окрім зниження АТ. Телмісартан ефективний у стабілізації різних метаболічних параметрів (інсулінова резистентність, дисліпідемія), пов’язаних із гіпертензією та діабетом (розділи 2.1.2 і 3.2). За ефектом телмісартан близький до епросартану в поліпшенні показників АТ згідно з результатами добре розробленого дослідження гіпертоніків із супутнім діабетом 2 типу, а також демонструє гіпотензивний вплив, близький до впливу лозартану у хворих із супутнім метаболічним синдромом (розділ 3.2). Варто зазначити, що згідно з висновками 5-річного дослідження DETAIL гіпертоніків із діабетом 2 типу і ранньою нефропатією телмісартан мав не нижчий ефект, ніж еналаприл, у забезпеченні довгострокової ренопротекції (розділ 3.2). Крім того, на відміну від епросартану і лозартану, телмісартан стабілізував ліпідний профіль (розділ 3.2).

Клінічні дослідження з телмісартаном також засвідчили його позитивні ефекти у хворих із гіпертензію з ураженням нирок з діабетом та без нього (розділ 3.3). Більше того, ці ефекти досягалися при всьому спектрі ниркових патологій, включаючи навіть хворих на гемодіалізі, згідно з результатами досліджень, що засвідчили стабілізацію ниркових функцій при застосуванні цього препарату (розділ 3.3). При високих дозах (80 мг двічі на день) телмісартан проявляє ренопротекторні ефекти, сповільнюючи прогресування до ТЗН у гіпертоніків із хронічною нефропатією (розділ 3.3). Ще не завершене дослідження PROTECTION (Дослідницька програма демонстрування протекторного впливу телмісартану на органи-мішені), в якому залучено 5000 гіпертоніків із діабетом 2 типу, ожирінням чи захворюванням нирок, має визначити і чіткіше з’ясувати захисні ефекти цього препарату.

Добра переносимість телмісартану і його близькість у цьому сенсі до плацебо добре задокументовані у клінічних дослідженнях із залученням приблизно 6000 пацієнтів і внаслідок постмаркетингового аналізу майже у 20 000 хворих (розділ 4), що еквівалентно 10 000 пацієнто-рокам. Постмаркетингові дослідження, хоч і не проведені настільки ретельно, мають тенденцію забезпечувати нас більш реалістичними підходами щодо лікування гіпертензії та її коморбідних станів у клінічній практиці. У цьому аспекті телмісартан однаково добре переноситься незалежно від статі, віку, коморбідних станів і супутньої терапії пацієнта. Більше того, хоча профіль препарату був загалом близький до профілю інших порівнюваних речовин, телмісартан асоціювався із нижчою частотою кашлю порівняно з інгібіторами АПФ (розділ 4). До того ж комбінація телмісартану з ГХТЗ переносилася краще, ніж комбінація амлодипін + ГХТЗ, із достовірно нижчою частотою периферичних набряків у групі телмісартану (розділ 4).

Отже, багато доказів добре розроблених клінічних досліджень вказують на те, що телмісартан як монотерапія, так і в комбінації з іншими гіпотензивними агентами забезпечує довгостроковий гіпотензивний ефект і добре переноситься в широкого спектра пацієнтів-гіпертоніків, включаючи осіб похилого віку й осіб із супутніми діабетом 2 типу, метаболічним синдромом і/чи нирковими розладами. Важливо підкреслити, що контроль за АТ забезпечується протягом 24-годинного дозового інтервалу, включаючи останні 6 годин цього періоду. Незалежно від свого гіпотензивного впливу телмісартан сприятливо діє на інсулінову резистентність, рівні ліпідів, ГЛШ і функцію нирок. Стійка гіпотензивна ефективність протягом 24 годин і тривала дія, поєднана із сприятливим профілем переносимості, означають, що цей препарат є цінним вибором першої лінії в лікуванні есенціальної гіпертензії.

Підготував Юрій Матвієнко