НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА

Система охорони здоров’я Італії

У рейтингу Світової організації торгівлі (СОТ) національна система охорони здоров’я Італії посідає 2-ге місце. Проте при більш ретельному вивченні з’ясовується, що вона має серйозні труднощі, потерпає від сильного бюрократизму, безгосподарності й безладу, для неї характерні нестримні зростання витрат і довгі черги на медичну допомогу.

І все ж таки, незважаючи на погану репутацію і значне упередження навіть з боку багатьох італійців, Італія — країна, де можна знайти недорогу медицину та добре медичне обслуговування. Італійські лікарі віддані своїй справі, а кращі приватні лікарні тут такі ж, як і в будь-якій іншій країні. Державні лікарні, особливо на півдні Італії, досить неоднорідні, із “земними благами”, якість яких значно нижча від тих, що можуть собі дозволити американці й північні європейці. Щоб уникнути цього, багато іноземців (італійці теж) обирають приватне медичне страхування, яке покриває витрати на госпіталізацію та хірургічне втручання, дає додатковий комфорт, а насамперед — можливість уникнути довгих черг, які є типовими для державної системи.

Історичний розвиток

Від часів Другої світової війни до 1970-х рр. в Італії діяло близько 100 різних видів медичних страховок, кожна з яких передбачала найрізноманітніші умови надання медичних послуг. Такий стан речей вимагав серйозного втручання держави.

У 1978 р. хаос у цій сфері нарешті був упорядкований — створено єдину структуру під назвою Італійська національна служба охорони здоров’я (Servizio Sanitario Nazionale — SSN).

Її запровадження та подальше функціонування базуються на принципі: здоров’я — фундаментальне право кожного громадянина. Більше того, здоров’я людини розглядається як державний інтерес, на сторожі якого стоїть SSN. Практично це виглядає таким чином: всі громадяни, зареєстровані в SSN, мають право на одержання оптимальної медичної допомоги, незалежно від свого соціального стану та доходів.

Друге завдання SSN полягало в створенні ефективної уніфікованої системи медичної допомоги, яка охоплювала б усе населення незалежно від розміру відрахувань конкретного громадянина в державну скарбницю. Офіційно ця мета звучала так: “забезпечення універсального доступу до уніфікованої допомоги по всій країні”. Охорона здоров’я мала фінансуватися із загального оподаткування.

Сьогодні SSN передбачає недороге або безкоштовне медобслуговування для всіх резидентів країни та членів їх сімей, а також студентів університетів і приїжджих осіб (включаючи іноземців із країн Євросоюзу), а також швидку медичну допомогу для всіх приїжджих незалежно від громадянства.

В основі реформи італійської охорони здоров’я 1978 р. лежала амбітна спроба раціоналізувати і вивести на новий рівень надання медичної допомоги населенню. На жаль, через некоректне запровадження нової служби та фінансових негараздів цю мету було досягнуто лише частково. За роки функціонування SSN накопичилися нові проблеми. Незважаючи на великі успіхи і прогрес медицини в Італії, державна охорона здоров’я стикнулася з великими труднощами, багато з яких пов’язані з бюрократією, недосконалим управлінням, загальною неорганізованістю і зростаючими витратами. Становище ускладнюють нестабільна політична ситуація і часта зміна влади. До того ж в Італії дуже помітний поділ на багату Північ і бідний Південь, що не може не впливати на охорону здоров’я. Власне, свого часу SSN і була створена для вирішення цих проблем, зокрема, усунення різниці між наданням медичної допомоги в різних регіонах. Однак цей план не спрацював.

У 1997–2000 рр. Італія пережила ряд радикальних змін, зокрема у сфері адміністративної та фінансової відповідальності регіонів. Через 20 років після введення в дію SSN, у 1998 р., в системі охорони здоров’я були проведені нові серйозні реформи. Відтепер вона стала федеральною: регіони взяли на себе управління й організацію медичної допомоги, а муніципалітети значно посилили свій вплив. Однак при цьому невирішеними залишилися проблеми, пов’язані з основним гарантованим пакетом виплат через хворобу, а також організацією уніфікованої медичної допомоги в усіх регіонах. Відповідно до реформи конституції 2001 року, держава і регіони розділили відповідальність за охорону здоров’я. Держава придбала ексклюзивне право визначати основний пакет меддопомоги, єдиний для всієї країни, а на 20 італійських регіонів була покладена відповідальність за організацію та управління самої системи. Таким чином, регіональна влада не може змінювати розміри виплат через хворобу й обсяг медичних послуг, що надаються пацієнтові.

Однак, незважаючи на всі зміни, нині реформа охорони здоров’я залишається основною темою політичних дебатів в Італії.

Страхування

Якщо ви працюватимете в Італії, то ваш роботодавець заплатить вашу страховку від хвороб за вас. Все, що треба зробити, — це піти в найближче місцеве відділення Міністерства охорони здоров’я (Azienda sanitaria locale, або ASL) і підписати угоду на медичне обслуговування. Коли пацієнт зареєстрований, він автоматично отримує медичний номер і медичну карту, відтепер усі його візити до домашнього лікаря будуть безкоштовні. Він скерує хворого з необхідними приписами до фахівців.

Якщо пацієнт є громадянином Євросоюзу і відвідує Італію, він може скористатися взаємними медичними угодами. Перед прибуттям він повинен звернутися за свідоцтвом про право на лікування (форма E111) принаймні за 3 тижні до візиту. Якщо він має потребу в лікуванні, то повинен прийти в офіс для іноземців (ufficio straniero) в найближчому місцевому відділенні ASL і обміняти свідоцтво на буклет, що покриває тимчасове перебування (зазвичай дійсний до 3 місяців).

Якщо ви не громадянин ЄС і відвідуєте Італію, то у вас повинно бути приватне страхове покриття. Ви маєте піти в місцеве відділення поліції (questura) протягом 8 днів після прибуття і показати страховий поліс (італійський або іноземний), який є дійсним протягом дії вашої в’їзної візи (visto d’ingresso). Слід зазначити, що в Італії ви будете зобов’язані оплачувати повністю будь-яке лікування, поки не звернетеся в вашу страхову компанію. Якщо ви працюєте за наймом, звільнені з роботи або студент, то за умови наявності статусу італійського резидента у вас такі ж самі права, що й в італійських громадян, і ви не зобов’язані мати приватне страхування.

Як тільки ви зареєструвалися у лікаря в місцевому філіалі Міністерства охорони здоров’я, можете відвідувати його кабінет (ambulatorio) протягом прийомних годин. Попередній запис зазвичай не потрібен, оскільки більшість докторів працюють за принципом: хто перший прийшов, того першим і приймають; отже, бажано прийти заздалегідь. Якщо вам потрібно відвідати фахівця, то ваш медик дасть вам скерування (impegnativa), яке ви повинні взяти з собою. Необхідно зазначити, що зазвичай плату за лікування слід внести перед його отриманням. Фахівці переважно працюють у лікарнях або місцевих поліклініках, хоча деякі приватні лікарі, які мають угоду з Міністерством охорони здоров’я, також приймають у своїх приватних кабінетах. Національна система страхування здоров’я передбачає безоплатне відвідування багатьох фахівців різного профілю, а також навіть недороге лікування на курортах, хоча бажано заплатити за приватне лікування зубів.

Багато італійців та іноземців в Італії обирають приватне страхування від хвороб замість основного державного. З ним ви можете обрати будь-якого лікаря або спеціаліста та лікуватися у приватних клініках (cliniche), уникаючи довгих черг у кабінет того чи іншого фахівця. У добрих приватних лікарнях умови рівнозначні умовам 4–5-зіркового готелю і прийомні години зазвичай необмежені.

Однак якість медичного обслуговування, ймовірно, буде такою ж, як у громадських лікарнях (лікарі часто працюють як у державній, так і в приватній системі), і часто в них немає найсучаснішої медичної апаратури — так, у них бракує реанімаційного обладнання в разі екстрених випадків.

Лікування в приватних лікарнях в Італії може бути дуже дорогим. Завжди слід перевіряти заздалегідь, чи покриває страхова компанія специфічний тип лікування. Певні регіональні адміністрації, наприклад Ломбардії, уклали угоди з приватними лікарнями, що дозволяє пацієнтам отримати там лікування за рахунок SSN. Це скоротило черги в муніципальних медичних основах, але збільшило їх у приватних. Загалом, хворому знадобиться особливий дозвіл на використання цієї можливості. Однак, згідно з недавнім рішенням Національного суду, пацієнти, життю яких загрожує небезпека через надмірні затримки терапевтичних втручань, можуть звернутися до приватного шпиталю без попереднього дозволу і сплатити вартість SSN.

Пацієнт

Для отримання медичної допомоги кожен громадянин Італії зобов’язаний зареєструватися за місцем проживання. При цьому йому видають картку, за якою він зможе отримувати специфічне обстеження і лікування. Майбутній пацієнт відразу ж обирає собі лікаря загальної практики. У SSN можна обирати собі терапевта чи педіатра зі списку, наданого місцевим медичним об’єднанням. Відносини між пацієнтом і лікарем в Італії ґрунтуються на довірі й розумінні. Якщо стосунки не складаються, пацієнт може обрати іншого лікаря. Аналогічно лікар може відмовитися від пацієнта. У цьому випадку поліклініка інформує громадянина про цей факт і пропонує обрати собі іншого медика.

Лікарі загальної практики і педіатри надають допомогу на першому етапі звернення, зокрема такі послуги:

Лікарі загальної практики і педіатри складають картку на кожного пацієнта, забезпечуючи безперервність і послідовність надання допомоги пацієнту. Щоб відвідати лікаря, пацієнт приходить у клініку в прийомні години або призначає зустріч в інший час за узгодженням з лікарем. Якщо лікар відсутній, він повинен самостійно подбати про заміну на своєму робочому місці.

Якщо пацієнт за станом здоров’я не може дістатися до клініки, лікар приходить додому. Для цього з понеділка по суботу до 10:00 потрібно зробити запит, і того ж дня лікар прийде. Якщо ж виклик зроблений після 10:00, лікар прийде увечері або наступного дня. Приймальні закриті по суботах, але лікар зобов’язаний зробити візити додому, замовлені в п’ятницю або в суботу до 10:00. Якщо ж лікар отримує екстрений виклик, він зобов’язаний відреагувати якнайшвидше. Для виклику “швидкої допомоги” на території всієї країни діє єдиний номер — 118. Якщо громадянин хворіє, йому надаються державні виплати. З 1-го по 20-й день пацієнт отримує 50% зарплати, з 21-го дня — 66,66%. Зазвичай лікарняні отримують працюючі громадяни — ті, хто платить податки. Непрацездатність повинна бути обов’язково підтверджена лікарем. Максимальний період виплати лікарняних — 6 місяців.

Лікар

Лікарі загальної практики і педіатри — незалежні підрядники SSN. Вони ведуть прийом у позалікарняних підрозділах або у власних офісах, в обов’язковому порядку укладаючи контракт із медичним об’єднанням.

Оплата праці лікарів здійснюється за кількістю пацієнтів, тому лікар зацікавлений бути обраним зі списку конкурентів. “Поголовна” оплата становить велику частку лікарського заробітку. Лікарі загальної практики максимально можуть мати 1500 зареєстрованих пацієнтів, педіатри — 800. Останні реформи були спрямовані на впровадження додаткових заохочень для підвищення продуктивності праці лікарів. Так, тепер дохід лікаря може бути збільшений за рахунок оплати спеціального лікування (наприклад, ведення хворого з хронічним захворюванням) і премій за ефективне витрачання коштів.

Лікарі загальної практики або сімейні лікарі відповідають за первинну допомогу і перескерування пацієнта до вузьких спеціалістів за спеціальними показаннями. Скерування не потрібні тільки при візиті до гінеколога й офтальмолога, при необхідності пацієнт може прийти до них на прийом без відвідування сімейного лікаря.

При відвідуванні вузького фахівця пацієнту необхідно сплатити грошовий внесок — від 13 до 36 євро залежно від регіону. Фахівці, як і лікарі загальної практики, працюють у державних лікарнях або ведуть прийом самостійно. Оплата вузьких фахівців, як правило, погодинна, іноді нараховуються виплати за разові послуги.

Кожен лікар зобов’язаний бути членом свого регіонального відділення Загальної медичної ради і включений до спеціального каталогу. Загальна медична рада стежить за дотриманням професійної етики та може застосовувати дисциплінарні стягнення. Вона впливає на розмір гонорарів за послуги фахівців у конкретному регіоні. Також функціонують різні лікарські профспілки, що представляють інтереси медиків.

Окремо слід сказати про медичну освіту. Навчання в італійських медичних навчальних закладах триває шість років і закінчується державними іспитами. Якщо іспит складено успішно, молодий лікар отримує професійну авторизацію. У порядку допуску до іспитів студент повинен успішно пройти піврічну інтернатуру в університетській клініці. Щоб стати вузьким фахівцем і працювати в системі SSN, необхідно продовжити навчання ще протягом двох років.

Ліки

Лікарське постачання належить до компетенції регіональних властей. Саме вони приймають рішення про необхідність і розміри доплат пацієнтами за медикаменти і визначають способи одержання цих коштів.

В Італії визначено чотири групи лікарських засобів:

Розмір додаткової оплати медикаментів громадянами залежить саме від цієї класифікації. Люди віком понад 65 років, діти до 6 років, інваліди та безробітні звільнені від оплати лікарських засобів. В Італії (поряд з Францією) лікарські препарати найдорожчі в Європі.

Організація

SSN — це державна служба, що має свої представництва в кожному регіоні й забезпечує все населення країни безкоштовними медичними послугами. На загальнонаціональному рівні SSN відповідає за забезпечення досягнення основних цілей і розробку ключових принципів функціонування державної системи охорони здоров’я. Регіональні органи влади та регіональні департаменти охорони здоров’я відповідальні за забезпечення державних гарантій надання безкоштовної медичної допомоги в мережі медичних організацій (azienda sanitaria locale, локальні медичні підприємства — ЛМП) і акредитованих лікарень (державних і приватних). Якість медичних установ і надаваних послуг на півночі і півдні країни суттєво різниться, тому пацієнти часто змушені звертатися за медичною допомогою до установ, що розміщені в іншому регіоні (особливо при необхідності лікування в лікарнях третинного рівня).

Державні гарантії надання медичної допомоги, що надаються в рамках SSN (livelli essenziali di assistenza — LEA), визначаються в термінах позитивного і негативного списків. Позитивний список послуг включає послуги, що надаються SSN в обов’язковому порядку в усіх регіонах. Регіони можуть надавати своїм жителям додаткові медичні послуги, що не входять до позитивного списку, але вони повинні їх фінансувати за рахунок власних коштів. У деяких провінціях це роблять. Негативний список виключає певні категорії медичних послуг зі списку безкоштовно наданих, що визначаються за низкою критеріїв (наприклад, внаслідок їх доведеної клінічної неефективності). SSN також розробляє позитивний і негативний списки медикаментів у межах Національного фармацевтичного формуляра, визначаючи, відповідно, медикаменти, які надаються SSN безкоштовно, і медикаменти, які повинні оплачуватися пацієнтами.

Фінансування

Загальні витрати на охорону здоров’я, вимірювані у відсотках від ВВП, зросли в Італії з 7,9% в 1990 році до 8,7% в 2007 році. У 2007 році державні витрати на охорону здоров’я становили 77,0% загальних витрат на охорону здоров’я. Однак загалом цей показник дуже нестабільний і багато в чому залежить від ВВП і проведеної конкретним урядом політики з платежів, що впливає на частку приватних витрат на охорону здоров’я. Незважаючи на те, що в Італії показник питомої ваги державних витрат у загальних витратах на охорону здоров’я є одним із найнижчих серед країн Європейського союзу, обсяг державного фінансування галузі залишається одним із нагальних політичних питань на національному та регіональному рівнях, в основному через високий дефіцит бюджету. За даними досліджень державних витрат на охорону здоров’я, відмінності в регіональному фінансуванні галузі в основному пояснюються соціально-економічними факторами, такими як відмінності у ВВП і забезпеченні населення медичними послугами.

Система охорони здоров’я в основному фінансується з коштів цільового оподаткування на центральному та регіональному рівнях через податок на прибуток, який стягується з доданої вартості компаній, податок на заробітну плату державних службовців та додатковий регіональний прибутковий податок. Останній стягується на національному рівні, але 90% від зборів повертається до бюджету регіонів, що сприятливо позначається на економіці областей, де розвинена промисловість. Сформована ситуація призвела до тривалих суперечок між регіонами та центральним урядом щодо схем фінансування системи охорони здоров’я. У 2001 році уряд виступив з ініціативою створити Національний фонд солідарності, фінансований центральним урядом за рахунок ПДВ, з метою перерозподілу ресурсів по регіонах, не здатних фінансувати державні гарантії надання медичної допомоги. Оскільки консенсусу в суперечці про справедливу формулу перерозподілу коштів досягти не вдалося, процес створення фонду було фактично зупинено.

Фінансування стаціонарів становить значну частину витрат на охорону здоров’я і сягло в 2005 році 46%. Фінансування первинної ланки становило 46% витрат, рівень фінансування громадської охорони здоров’я залишається стабільним і становить лише 3,6%. Адміністративні витрати становлять 4,3%, які разом з витратами на громадську охорону здоров’я знижуються з плином часу. Більше коштів виділяється на первинну допомогу і допомогу, що надається на рівні населених пунктів, де відзначається небажана тенденція різкого зростання обсягу видатків на медикаменти.

Стаціонарна і первинна допомога є безкоштовними в момент її надання. Особисті платежі громадян здійснюються в двох формах. Перша форма — участь громадян у витратах: співплатежі громадян за діагностичні дослідження, послуги вузьких фахівців і придбання медикаментів (у тих регіонах, які обрали політику стягнення співплатежів на медикаменти з метою стримування зростання витрат на їх придбання). З 2007 року введено фіксовані співплатежі за необґрунтоване відвідування відділень швидкої допомоги лікарень. Друга форма — прямі платежі громадян на отримання медичних послуг приватним чином і придбання ліків, що відпускаються без рецепта. У 2004 році на частку співплатежів і прямих платежів припадало 19,6% загальних витрат і 83% приватних витрат на охорону здоров’я. Система співплатежів не поширюється на дітей до 14 років, літніх людей у віці 65 років і вище, чий загальний річний дохід не перевищує 36 152 євро, пацієнтів із хронічними і рідкісними захворюваннями, осіб з обмеженою працездатністю, ВІЛ-інфікованих, злочинців і вагітних жінок.

Добровільне медичне страхування (ДМС) через майже універсальне охоплення населення не відіграє значущої ролі у фінансуванні системи охорони здоров’я Італії. Загалом частка витрат на ДМС становить менше 5% як загальних, так і приватних витрат. ДМС виступає або у вигляді додаткового страхування, що покриває співплатежі, некомпенсовувані послуги, стоматологічну допомогу й оплату за перебування в стаціонарі у приватній палаті, або у вигляді доповнюваного страхування, пов’язаного з наданням права більшого вибору медичних установ і доступу до приватних постачальників медичних послуг.

Надання медичних послуг

За останні двадцять років значно зросла чисельність медичного персоналу, в тому числі лікарів загальної практики, педіатрів, лікарів стаціонарів і стоматологів. Винятком є медичні сестри стаціонарів, кількість яких була нижче потреби. З 2005 року спостерігалося деяке збільшення їх чисельності, досягнуте за рахунок впровадження заходів, спрямованих на підвищення престижу цієї спеціальності і залучення медсестер з-за кордону.

Послуги громадської охорони здоров’я надаються ЛМП, відповідальними за послуги в сфері профілактики захворювань та формування здорового способу життя, безпеки продуктів харчування, запобігання професійним захворюванням і виробничим травмам.

Послуги первинної медичної допомоги надаються лікарями загальної практики, педіатрами та самонайнятими незалежними лікарями, які працюють самостійно за державним контрактом. Такі послуги оплачуються за подушним принципом за кількістю закріпленого населення (дітей і дорослих). Незважаючи на існуючі механізми фінансового стимулювання лікарів первинної ланки, спрямовані на спільне використання приміщень клінік і розвиток групової практики, вони, як правило, воліють працювати самостійно.

Спеціалізована амбулаторна допомога, що включає консультації та діагностику, надається або ЛМП, або акредитованими державними та приватними медичними закладами, що уклали контракт з ЛМП. Списки надаваних послуг суттєво варіюють за регіонами. Пацієнти можуть отримати допомогу вузького спеціаліста за скеруванням лікаря загальної практики, в окремих випадках для певних послуг вони можуть звернутися до вузького спеціаліста безпосередньо, скориставшись центральною електронною системою запису (centrounico di prenotazione — CUP).

Сьогодні стаціонарна допомога надається в основному державними установами (669 стаціонарів), які надають водночас як стаціонарну, так і амбулаторну допомогу. Поряд з цим ЛМП укладають контракти на надання послуг з 553 приватними лікарнями, в основному некомерційними. З 1994 року більшість лікарень (високоспеціалізовані стаціонари національного підпорядкування) отримали фінансову і технічну незалежність, їм було надано статус самостійних стаціонарних підприємств (aziende ospedaliere). Всі інші державні лікарні безпосередньо підвідомчі ЛМП. Внаслідок скорочення ліжкового фонду та проведення політики скорочення невиправданого споживання стаціонарної допомоги, що проводилася в 1990–2000 рр., різко зменшилася кількість госпіталізацій. Рівень госпіталізацій в Італії є одним із найнижчих серед країн ЄС. Пацієнти можуть отримувати медичну допомогу в лікарнях при ЛМП, де вони зареєстровані, або при іншому ЛМП (у своєму або іншому регіоні). Таким чином, ЛМП оплачує лікування своїх пацієнтів в інших регіонах (так звана “зовнішня мобільність”) і, навпаки, отримує гроші за надання медичних послуг хворим з інших регіонів (“внутрішня мобільність”).

Держава забезпечує безкоштовною стоматологічною допомогою такі категорії населення: діти до 16 років, соціально незахищені групи населення (люди з обмеженою дієздатністю, ВІЛ-інфіковані, пацієнти з рідкісними захворюваннями) і ті, кому потрібна екстрена стоматологічна допомога. Інші категорії населення повинні оплачувати стоматологічну допомогу за власний рахунок. Тарифи на стоматологічні послуги встановлюються централізовано в національному формулярі. Регіонам також дозволяється проводити додаткові заходи та акції з просування стоматологічної допомоги: так, у Лаціо була успішно проведена і впроваджена програма з надання цього виду послуг людям похилого віку.

Лікарські препарати продаються в державних і приватних аптеках, які отримали акредитацію. Приватні аптеки (92% всіх аптек) належать фармацевтам, що діють як незалежні постачальники в рамках SSN, рештою аптек (8%) керують фармацевти, які є муніципальними службовцями. Всі аптеки наділено правом продажу не тільки рецептурних засобів, а й комерційних товарів, включаючи бандажі, протизаплідні засоби, предмети особистої гігієни, парфумерно-косметичну продукцію і товари для дітей (підгузки та дитяче харчування). У деяких аптеках також можна придбати гомеопатичні засоби. У 2007 році уряд дозволив повсюдний продаж безрецептурних препаратів у місцях загального користування (наприклад магазинах). Разом з тим було офіційно заборонено вільно продавати медикаменти, які призначає лікар загальної практики.

Механізми ефективної координації медичної та соціальної допомоги з метою забезпечення довготривалої допомоги людям похилого віку та людям з обмеженою дієздатністю досі не цілком сформувалися, що частково пояснюється наявністю безлічі постачальників з різних видів послуг. У результаті деякі муніципалітети передали повноваження з організації довготривалої допомоги на рівень ЛМП. Нагляд за цими групами населення здійснюється в лікарнях і будинках для людей похилого віку (установи кваліфікованого сестринського догляду — УКСу) і за допомогою надання допомоги вдома. Послуги в УКСу звичайно надаються пацієнтам, чий стан здоров’я потребує інтенсивної допомоги та використання медичних ресурсів, допомога вдома надається пацієнтам, які не мають критичних проблем зі здоров’ям. З кінця 1990-х років реалізується державна політика в галузі надання паліативної допомоги, внаслідок чого вдалося привернути увагу до цього питання і збільшити обсяг надаваних населенню послуг у госпісах, денних стаціонарах та відділеннях паліативної допомоги в лікарнях. До 1999 року ці послуги надавалися в обмеженій кількості і переважно в північних районах країни. Потрібно ще багато зробити, щоб повсюдно поширити цей вид послуг. Успіху вдалося досягти завдяки внеску громадських організацій, які й сьогодні відіграють ключову роль у забезпеченні населення цим видом допомоги.

У секторі охорони психічного здоров’я в Італії відбулися істотні зміни: перехід від психіатричних лікарень старого типу (до 1978 року) до нових психіатричних служб, що працюють на рівні конкретного населеного пункту. Сьогодні в кожній ЛМП працюють відділи охорони психічного здоров’я з відповідними фахівцями. Їх діяльність спрямована на організацію заходів з профілактики психічних захворювань, забезпечення лікування та реабілітації на підвідомчій території. Послуги надаються у ряді установ, включаючи місцеві центри охорони психічного здоров’я, відділення стаціонару загальних лікарень, денні стаціонари і лікарні, будинки для людей похилого віку. Нині в секторі охорони психічного здоров’я відзначено тенденцію до тіснішої співпраці різних служб. Значну частину послуг, потрібних людям з психічними розладами і нездатністю до навчання, надають громадські організації.

Основні реформи в сфері охорони здоров’я

До найважливіших державних реформ, що проводяться з початку 1990-х років, належать передача регіональним урядам відповідальності за надання медичної допомоги та постійне посилення їх компетенції у сфері надання та фінансування медичних послуг; одночасне надання більшої управлінської незалежності лікарням і ЛМП; запровадження єдиної програми державних гарантій щодо надання медичної допомоги всім громадянам країни; впровадження національних клінічних настанов щодо підвищення якості медичного обслуговування; розробка системи електронної карти хворого. Основними проблемами, які повинні вирішуватися в децентралізованій системі охорони здоров’я Італії, є скорочення регіональної нерівності в якості наданої медичної допомоги, розробка національної політики щодо мобільності пацієнтів; реструктуризація системи первинної допомоги; інтеграція служб швидкої медичної допомоги, переливання крові та трансплантації органів; інтеграція медичної, соціальної та паліативної допомоги.

Разом з тим умови в державних лікарнях, особливо на півдні країни, часто не відповідають світовим стандартам. Там спостерігається дефіцит не тільки сучасного обладнання, а й елементарних матеріалів і послуг; крім того, часто ці лікарні переповнені. Зокрема, нещодавно з’ясувалося, що в одному з найбільших державних шпиталів у Римі сміття звалюється в коридорах, радіоактивні матеріали містяться в приміщеннях без охорони, історії хвороб зберігаються абияк, а співробітники курять у безпосередній близькості від хворих. У приватних лікарнях, як стверджується, ситуація виглядає набагато краще і в багатьох регіонах влада укладає з ними контракти на прийом пацієнтів, що мають державну медичну страховку.

Рівень незадоволення своєю системою охорони здоров’я в італійському суспільстві вкрай високий — за деякими параметрами він вищий, ніж у всіх інших країнах Європи. Під час соціологічних опитувань італійці висловлюють думку, що їх система охорони здоров’я поступається тим, що існують в інших країнах, і погано задовольняє їхні потреби. Приблизно 60% громадян переконані, що країні “гостро необхідна” медична реформа, а ще 24% вважають її “бажаною”. В цілому італійці вважають, що система охорони здоров’я повинна діяти на ринковій основі. Більше двох третин респондентів (69%) переконані, що якість медичних послуг підвищиться, якщо пацієнти зможуть більшою мірою контролювати витрати на охорону здоров’я. А 55% італійців вважають: було б набагато простіше, якби пацієнти користувалися медичними послугами за власні гроші.

Проте, враховуючи хронічний розлад усього механізму італійської політичної системи і потужний опір груп інтересів, серйозна реформа системи охорони здоров’я Італії в осяжному майбутньому малоймовірна.

Підготував Юрій Матвієнко

Література

  1. Amaddeo F, Tansella M. New perspectives of mental health service research. Epidemiol Psychiatr Sci. 2011 Mar; 20(1):3-6.
  2. Ciani O, Tarricone R, Torbica A. Diffusion and use of health technology assessment in policy making: what lessons for decentralised healthcare systems? Health Policy. 2012 Dec; 108(2-3):194-202.
  3. Del Puente A, Esposito A, Lombardi V, Bova A, Zecca R, Torella R. The complex interplay between health services administration, health professionals and patients. A challenge to take up. Recenti Prog Med. 2013 Feb; 104(2):49-53.
  4. De Sanctis V, Filati G, Fiscina B, Marsciani A, Piacentini G, Timoncini G, Reggiani L, Zucchini A. Adolescent health care in Italy: a mini-review. Georgian Med News. 2012 Sep; (210):8-12.
  5. Goss C, Mosconi P, Renzi C, Deledda G. Participation of patients and citizens in healthcare decisions in Italy. Z Evid Fortbild Qual Gesundhwes. 2011; 105(4):277-82.
  6. Italy Healthcare Sector Organization, Management and Payment Systems Handbook: Strategic Information, Programs and Regulations. — Intl Business Pubns USA, 2013. — 300 p.
  7. Lega F. Lights and shades in the managerialization of the Italian National Health Service. Health Serv Manage Res. 2008 Nov; 21(4):248-61.
  8. Locatelli P, Restifo N, Gastaldi L, Sini E, Torresani M. The evolution of hospital information systems and the role of electronic patient records: from the Italian scenario to a real case. Stud Health Technol Inform. 2010; 160 (Pt 1): 247-51.
  9. Mercadante S, Vitrano V. Palliative care in Italy: problem areas emerging from the literature. Minerva Anestesiol. 2010 Dec; 76(12):1060-71.
  10. Migliore A, Ratti M, Cerbo M, Jefferson T. Health Technology Assessment: managing the introduction and use of medical devices in clinical practice in Italy. Expert Rev Med Devices. 2009 May; 6(3):251-7.
  11. Pugliese F, Albini E, Serio O, Apostoli P. Road map for health and safety management systems in healthcare facilities, according to the OHSAS 18001:2007 standard. G Ital Med Lav Ergon. 2011 Jul-Sep; 33(3 Suppl):184-6.
  12. Renzi C, Goss C, Mosconi P. Efforts to link declarations to actions: Italian experiences of shared decision making in clinical settings. Ann Ig. 2008 Nov-Dec; 20(6):589-93.
  13. Siliquini R, Piat SC, Versino E, Gianino MM, Mutu D, Cossutta M, Manzoli L. Gender health and policies: the state of the art from exposure to solutions. J Prev Med Hyg. 2009 Mar; 50(1):58-75.
  14. Toniolo F, Mantoan D, Maresso A. Veneto Region, Italy. Health system review. Health Syst Transit. 2012; 14(1):i-xix, 1-138.