КОРИФЕЇ МЕДИЦИНИ

Джон Коноллі

img 0

БІОГРАФІЯ

Джон Коноллі (27 травня 1794 — 5 березня 1866) — відомий англійський психіатр. Його знають завдяки відомій медичній праці “Ознаки божевілля” (“Indications of Insanity”), а також тому, що він вперше запровадив принципи “необмеження” (non-restraint) щодо психічнохворих.

Майбутній лікар народився в містечку Маркет Рeйзін (графство Лінкольншир, Східна Англія) в ірландській родині. Чотири роки він служив лейтенантом кембридширської поліції і до початку медичної кар’єри рік прожив у Франції. Коноллі одержав медичний диплом в Единбурзькому університеті в 1821 р., а після медичної практики в містах Льюїс, Чічестер і Стредфорд-на-Ейвоні в 1828 р. був призначений професором практичної медицини Лондонського університетського коледжу. В 1830 р. вчений опублікував вищезгадану роботу “Ознаки божевілля” й після того поселився в місті Ворик.

У 1832 р. разом із лікарями Чарльзом Гастингсом і Джоном Форбсом він організував невелике медичне товариство, що ставило за мету поліпшення стандартів медичної допомоги, під назвою “Провінційна медико-хірургічна асоціація”, котра згодом дуже розвинулася і зрештою перетворилася на Британську медичну асоціацію.

У 1836 р. Коноллі і Форбс розпочали видавати журнал “Британський і закордонний медичний огляд, або Квартальний журнал практичної медицини” (рис. 1). Це було перше видання такого типу, його метою стало поширення найсвіжішої медичної інформації. Журнал активно передплачували в Європі та Америці, й завдяки йому репутація британської медицини суттєво зросла.

img 1

Рис. 1. Титульна сторінка “Британського і закордонного медичного огляду, або Квартального журналу практичної медицини”.

В 1839 р. Коноллі призначено лікарем-резидентом божевільні графства Міддлсекс у містечку Гануелл (нині це психіатричний шпиталь Св. Бернарда в Західному Лондоні [рис. 2]). Там він запровадив принципи необмеження душевнохворих. Вони вже існували в інших медичних установах Англії — шпиталі Ретріт (м. Йорк) і божевільні м. Лінкольн, але саме мужність цього лікаря в обстоюванні своїх ідей і ліквідації всіх обмежень у великій метрополіальній лікарні перед лицем серйозної опозиції сприяла тому, що така політика стала загальновизнаною практикою в усій країні.

img 2

Рис. 2. Психіатричний шпиталь Св. Бернарда (Західний Лондон).

Коноллі закінчив свою активну лікарську практику в 1844 році, але залишився на посаді відвідуючого лікаря до 1852 р. 21 липня того ж року йому разом з Джоном Форбсом і Чарльзом Гастингсом присуджено почесне звання доктора цивільного права. Лікар помер 5 березня 1866 р. в Гануеллі, де протягом останніх років життя він організував приватний психіатричний притулок Лон-хаус, похований на Кенсінгтонському цвинтарі (нині це район Ілінг у Західному Лондоні) (рис. 3).

img 3

Рис. 3. Могила Джона Коноллі.

ДОСЯГНЕННЯ

Англія першої половини 19 століття брала незначну участь у розвитку теоретичної психіатрії. Британські лікарі стояли осторонь чистої науки й займалися адміністративною діяльністю у своїх приватних лікарнях і величезних державних шпиталях. Однак і тут, і там догляд за душевнохворими був далеко не на тій висоті, яку можна було передбачити через кілька десятків років після заснування Йоркського притулку. Для зображення “божевільних будинків” Об’єднаного Королівства довелося б використати ті ж фарби, якими свого часу скористався Ескіроль у своїй доповіді про французькі “притулки безталання”. Це й зробили “комісари з душевних хвороб” — члени особливого урядового органу, який змушений був якогось дня вийти зі стану бездіяльності після кількох скандальних фактів, опублікованих у пресі. Комісари описали, як у деяких лікарнях хворих на ніч заганяли в підвали, де не було ні опалення, ні елементарних гігієнічних зручностей, а також про надміру переповнені палати, про бруд і вологість, а на додаток до того, про поширене використання кайданів, від яких тканини пацієнтів ушкоджувалися до самої кістки. В одній з лондонських лікарень 13 із 14 божевільних жінок були зв’язаними; у деяких провінційних божевільнях існувало правило з суботнього вечора до понеділкового ранку приковувати хворих до ліжок і замикати їх на ключ, тоді як персонал насолоджувався недільним відпочинком. Ще в 1844 р. спокійні та збуджені, охайні й неохайні хворі перебували разом. Було виявлено факти хронічного голодування. Всюди комісії натрапляли на холодні коридори, ледь нагріті кімнати, рвану білизну, крики і сморід. Деякі хворі зникали невідомо куди. Іноді з реєстру смертельних випадків до 300 прізвищ переносили в списки тих, хто одужав. Всюди процвітало злодійство, фальшиві рахунки та ін. Під час роботи однієї з комісій, члени якої були дуже ретельними, адміністрація закладу вирішила спалити його з усіма хворими, книгами і документами; план частково вдався — згоріла канцелярія.

Нарешті, в 1815 р. парламент звернув увагу на лондонський Бедлам, який колись справив позитивне враження на Теннона. Приводом стала рецензія “Единбурзького огляду” на книгу Семюела Тьюка, який нагадав Англії про те, що зробив для душевнохворих його дід. Згодом у Бедламі було проведено ревізію і нижній палаті парламенту представлено докладну доповідь.

Хворі в закладі були прикуті до стін ланцюгами, в лахмітті й босі; деякі були зовсім недоумкуваті, неохайні, покриті брудом, і тут же поруч перебували інші, ще цілком свідомі й навіть культурні пацієнти. В окремих камерах лежали на соломі голі жінки, ледь прикриті дірявими ковдрами. В одній із кімнат чоловічого відділення тримали хворого, згодом зображеного на малюнку в книзі Ескіроля. Це був колись сильний, енергійний чоловік на прізвище Норріс. Після того, як він вдарив наглядача, його посадили на довгий ланцюг, кінець якого був проведений через отвір у сусідню кімнату, звідки наглядач міг притискати хворого до стіни, вкорочуючи ланцюг як завгодно. У такому рабстві Норріс прожив 12 років. Зрештою його випустили і через рік він помер. Така була ситуація з душевнохворими в Англії, коли почалася діяльність трьох лікарів, з іменами яких пов’язаний новий етап у психіатрії.

У 1821 р. було відкрито нову психіатричну лікарню в Лінкольні. Окружним медичним інспектором у цій місцевості став Чарльсворт. Першим його розпорядженням було таке: гамівну сорочку можна одягнути на хворого не інакше, як тільки за спеціальним приписом лікаря. Цей захід означав дуже багато, якщо згадати, що раніше будь-який санітар міг прив’язати хворого до чогось і так тримати його протягом багатьох днів і тижнів. Далі Чарльсворт ввів правило, що кожен пристрій: наручники, гамівна сорочка, обмежувальні ремені — мають мати своє певне місце на вішалці, так щоб завжди була можливість перевірити, скільки їх є в певний момент у відділенні. І, нарешті, останній захід: кожен випадок застосування насильства слід реєструвати в особливому журналі. Чарльсворту також приписують проведення фізичних вправ на свіжому повітрі.

Едуард Чарльсворт (1783–1853) народився в Оссінгтоні, закінчив медичний факультет у 1807 р. в Единбурзі й розпочав свою медичну діяльність у міській лікарні в Лінкольні; як уже було сказано, до його обов’язків входило інспектувати місцеву божевільню. У 1835 р., ще за життя Чарльсворта, застосування фізичного насильства до хворих у Лінкольнському закладі пішло на спад. Це пояснюється тим, що саме тоді лікарем божевільні було призначено Роберта Гілла. У 1837 р. він уже був переконаним противником застосування фізичного обмеження пацієнтів.

Роберт Гардінер Гілл (1811–1864), за словами сучасників, проводив цілі дні в лікарняних палатах, вникаючи в усі подробиці повсякденного життя душевнохворих. Переконавшись в тому, що моральний вплив лікаря і добре підготовленого персоналу здатний замінити всякі гамівні сорочки та ремені, не кажучи вже про наручники, він у 1837 р. прочитав у місцевому медичному навчальному закладі Лінкольна доповідь “Повне скасування насильства над людиною при лікуванні психічних хворих”.

Діяльність Чарльсворта і Гілла не могла не привернути до себе увагу психіатрів Англії. До Лінкольна приїжджало багато лікарів, щоб ознайомитися з новими досягненнями. Незабаром тут побував новопризначений директор божевільні в Гануеллі. Цим лікарем був Коноллі.

“Будучи призначеним на посаду головного лікаря психіатричної лікарні, — згодом писав він, — я усвідомлював всю відповідальність покладених на мене обов’язків і передчував, що мій намір викоренити всяке погане поводження з хворими — дуже важлива справа в лікарні на 800 ліжок. Але вивчення доповіді Гардінера Гілла вселило в мене переконання, що заходи, запроваджені в Лінкольні, можуть бути реалізовані й у ще більших шпиталях”. “Моє відвідування Лінкольна, — зазначив далі лікар, — бесіди й листування з Чарльсвортом і Гіллом... зміцнили моє переконання, що фізичне насильство можна знищити в усіх лікарнях, не тільки нічим не ризикуючи, але й з величезними вигодами для справи лікування”. Наведений уривок свідчить про конкретні подробиці обмірковування і здійснення великої реформи, і в словах Коноллі неважко почути відгомін живого обміну думками між цими трьома лікарями. Можна думати, що Гілл серед іншого розповів своєму гостеві, як у 1829 р. один із хворих, одягнутий у гамівну сорочку, прив’язаний ременями до ліжка, вночі раптово помер і як після того вийшов наказ лікаря, щоб біля кожного зв’язаного хворого чергував ночами санітар. Ці нічні чергування дали несподіваний результат: санітарам набридало сидіти всю ніч і вони почали все частіше розв’язувати хворих. Скоро всі переконалися в тому, що насильницькі дії зовсім не так часто необхідні, як це припускалося раніше.

“Я помітив, що до ідей Гілла ставляться вороже, — писав далі Коноллі, — або виявляють тенденцію виставляти їх у якомусь смішному вигляді... Я обійняв посаду лікаря в Гануеллі 1 червня 1839 р. Можу констатувати, що і тут ставлення лікарів було таке ж, як і в інших божевільнях. Однак агітація за скасування насильницьких заходів, які здавна увійшли в повсякденний побут психіатричних закладів, зробила те, що застосування різних пристроїв у Гануеллі суттєво зменшилося. Після 1 липня щоразу, коли я вимагав щоденного звіту про вжиті заходи з примусу щодо хворих, таких дій ніколи не було більше 18-ти на день — цифра дуже незначна при кількості 800 хворих; після 31 липня кількість їх ніколи не перевищувала 8-ми, після 12 серпня — обмежувалася ситуативними випадками, а починаючи з 12 вересня до насильницьких заходів перестали вдаватися взагалі”. При новій системі санітари стримували хворих лише своїми руками й ізолювали їх в окремих кімнатах, які іноді оббивали матрацами. Ці вдосконалені ізолятори були великим кроком вперед, якщо порівнювати їх, наприклад, із гамівним стільцем або сорочкою.

Ідеї Коноллі стали предметом обговорення на сторінках медичних журналів і загальної преси. У всі психіатричні лікарні було розіслано анкету, що дала цікаві результати. Частина опитаних висловилася за абсолютне необмеження психічнохворих. Їх аргументи зводилися до таких пунктів:

1. Механічне обмеження принижує хворого в його власних очах, паралізує внутрішню психічну діяльність і тим перешкоджає одужанню.

2. Практика свідчить, що в установах, де механічне обмеження скасовано, панує тиша.

3. Механічне обмеження деморалізує персонал, який застосовує його, щоб ухилитися від виконання своїх обов’язків.

4. Нагляд за хворими при скасуванні механічного обмеження може адекватно здійснюватися при більшій кількості службовців і ретельному розподілі хворих по відділеннях; що стосується витрат, то це питання не підлягає розгляду, якщо йдеться про користь хворих.

Абсолютних супротивників нового підходу анкета 1842 року не виявила. Однак була група лікарів, яка вважала за доцільне зберегти право на обмеження, але тільки у виняткових випадках. Ця група опитаних також представила свої міркування:

1. Легке зв’язування дає можливість швидко вплинути на хворого, після того він охочіше дотримується правил, запроваджених в його власних інтересах.

2. Нагляд за хворими, особливо у великих лікарнях, доручається службовцям, яким не завжди можна вірити; їх терпіння при сильному збудженні хворого нерідко виснажується досить швидко. У таких випадках помірне зв’язування найліпше забезпечує і безпеку службовця, і спокій інших хворих.

3. Суто механічне обмеження менше дратує душевнохворого і стомлює його меншою мірою, ніж утримування за допомогою рук або ж поміщення його в окрему кімнату, де він має свободу шаленіти багато годин поспіль.

4. Розумне застосування легкого обмеження, особливо у випадках сильного збудження, має ту перевагу, що не перешкоджає прогулянкам хворого на свіжому повітрі.

5. Примусова ізоляція хворого в тісній кімнаті або карцері також є насильством, тільки в іншій формі, і моральний аспект цього настільки ж неприйнятний, як і суто механічне обмеження.

Аналіз анкет, відвідування лікарень спеціальними комісарами, обговорення проблеми в наукових товариствах і в пресі привели до того, що згодом, у 1844 р., спеціальна комісія дійшла висновку, що можливість відмови від механічного обмеження при лікуванні божевільних у більшості випадків зводиться тільки до наявності коштів. У тих установах, де насильство застосовували ще й досі, це пояснювалося тіснотою приміщень, нераціональною архітектурою шпиталів, малим штатом наглядачів і дуже часто поєднанням згаданих причин. Що стосується ізоляторів, то короткочасне їх використання, головним чином під час нападів епілепсії або манії, слід вважати за доцільне. З іншого боку, не можна не помітити, що ізолятор дає можливість байдужому або ледачому службовцю позбутися нестерпних хворих, замість того щоб постаратися заспокоїти їх, тому поміщення божевільного в ізолятор дозволено здійснювати тільки за прямою вказівкою лікаря.

Отже рекомендації комісії в 1844 р. були дещо невизначеними, адже були аргументи за і проти, але через 10 років, в 1854 р., нова медична комісія висловилася цілком проти насильства і навіть проти системи ізоляторів, тоді як сам Коноллі ще сумнівався, чи можна за відсутності ізолятора скасувати фізичне обмеження у великих лікарнях.

У тому ж 1854 р. у пресі було опубліковано повідомлення Гека Тьюка під заголовком “Удосконалення, які з’явилися в обслуговуванні душевнохворих з часів Пінеля, і заходи, запроваджені замість механічного насильства”. Здійснивши подорож на континент, Тьюк розповідав про лікування психічно хворих у різних країнах Європи. “У Франції, — писав він, — більшість лікарів вважає насильство необхідним і корисним”. Порівнявши Францію зі своєю батьківщиною, Тьюк зазначив, що найсуворіша неупередженість змушує його віддати перевагу Англії. У Франції ще не знали про ту систему вдосконалених ізоляторів, оббитих матрацами, які замінили в Англії всі інші обмежувальні заходи.

На закінчення своєї доповіді Тьюк вказав на важливість підвищення інтелектуального і морального рівня персоналу як на єдину умову, при якій можна відмовитися і від насильства щодо хворих. У 1839 р. закінчилася епоха Пінеля. У психіатрії проголошено новий принцип. Знявши ланцюги, Пінель узаконив гамівні сорочки. А Коноллі знищив і їх. Два коротких англійських слова — no restraint — “жодних утисків!” — стали новим гаслом психіатрії 19 століття.

ВИСНОВОК

Існує поширена думка, що в історії психіатрії епоха Коноллі триває і тепер. Вона загалом помилкова. Великий англієць знищив тільки ті механічні засоби утиску, які стикаються з поверхнею тіла хворого. Але остаточно проблему не було вирішено, ще існували стіни ізолятора і його двері. Боротьба з ізолятором стала завданням наступного періоду в розвитку психіатрії. Вона закінчилася перемогою тільки через багато років після смерті Коноллі, коли зріс загальний матеріальний і культурний рівень у європейських країнах. Це дало можливість суттєво вдосконалити організацію лікарняної справи і втілити в життя мрію попередника Коноллі — Гардінера Гілла, а саме: належно підготовлений медичний персонал повинен морально впливати на душевнохворого.

Література

1. Каннабих Ю. История психиатрии. — Харвест, 2014. — 559 с.

2. Alexander F. The History of Psychiatry: An Evaluation of Psychiatric Thought and Practice From Prehistoric Times to the Present. — Harper & Row, 1966. — 471 p.

3. Campbell W. John Conolly — pioneer of freedom. Nurs Mirror. 1978 Mar 23;146(12):30-2.

4. Hamlin PG. John Conolly, psychiatric pioneer. Dis Nerv Syst. 1963 Apr;24:230-3.

5. Hunter R, Bennett D. One hundred years after John Conolly. Proc R Soc Med. 1967 Jan;60(1):85-92.

6. Scull A. A brilliant career? John Conolly and Victorian psychiatry. Vic Stud. 1984;27(2):203-35.

7. Scull A. Insanity in the 18th and 19th centuries. John Conolly: a reconsideration. J R Soc Med. 1988 Feb;81(2):67-70.

8. Shorter E. A History of Psychiatry: From the Era of the Asylum to the Age of Prozac. — Wiley, 1998. — 448 p.