КОРИФЕЇ МЕДИЦИНИ

ОТЦІ-ЗАСНОВНИКИ НІМЕЦЬКОЇ НЕВРОЛОГІЇ

Сучасна неврологія не розвинулася б без тісної взаємодії різних європейських і американських наукових шкіл в 19 столітті. І хоча цей напрям медицини вперше виник у Франції (Жан-Мартен Шарко, клініка Сальпетрієр під Парижем), дуже великий внесок у її розвиток зробили саме німці. Далі подано інформацію про деяких піонерів неврології з Німеччини. Ми зосередилися на найвпливовіших персоналіях того часу. Всі вони мають багато спільного, а зокрема — використання нових методів верифікації структури і функції головного мозку. Фактично їх відкриття і лежать в основі золотого віку німецької неврології.

Ромберг, Ерб і Верніке

10-01

Моріц Гайнріх Ромберг
(1795–1873)

Термін “невролог” уперше вжив у 1832 р. Моріц Гайнріх Ромберг, коли запроваджував у клінічну практику результати робіт Чарльза Белла. Він народився 1795 р. Саме Ромберг переклав німецькою мовою книгу Белла “Нервова система людського тіла”. Адаптувавши розрізнення між руховими і чутливими нервами та спинномозковими корінцями, яке запропонували ще Белл і Франсуа Мажанді, Ромберг уперше сформулював аналітичний, структурно-функціональний підхід до дослідження і розуміння патологічних дисфункцій, зокрема на рівні периферичної нервової системи і спинного мозку. Практична клінічна неврологія, яку ми знаємо сьогодні, виникла лише після першої публікації його “Lehrbuch der Nervenkrankheiten” у 1840–46 р. (“Підручника нервових хвороб”).



10-02

Вільгельм Ерб
(1840–1921)

Вільгельм Ерб, який народився в 1840 р., можливо, належить до найблискучіших неврологів другої половини 19 століття. Пройшовши спеціалізацію з патологоанатомії і внутрішньої медицини, навчаючись у таких світил європейської медицини, як Фрідріх і Дюшенн, він зосередився головним чином на хворобах м’язів і спинного мозку, а також електротерапії. Цей дослідник одним із перших почав використовувати неврологічний молоток, а також постійно наголошував на необхідності спеціалізованої неврологічної освіти. Можливо, одна з найбільших заслуг Ерба перед неврологією — у сфері навчання, оскільки саме йому ми завдячуємо розробкою планомірного і систематичного неврологічного обстеження, принципового для встановлення діагнозу. Відомі учні Ерба — Адольф Штрюмпель, Макс Нонне і Йоганн Гофманн.



10-03

Карл Верніке
(1848–1905)

На відміну від Ромберга та Ерба, першою медичною спеціалізацією котрих була внутрішня медицина, Карл Верніке прийшов у неврологію із психіатрії. Він народився у 1848 р., а головним його науковим інтересом став аналіз різних синдромів церебральної дисфункції. Дуже скоро після спостереження Брока, опублікованого в 1861 р., Верніке концептуалізував модель дисфункції вищих психічних функцій під назвою афазія і, відштовхуючись від власних досліджень, припустив у майбутньому об’єднання неврології, психіатрії і психології. Згодом це створило підґрунтя для виникнення функціональної нейрохірургії. Учнями Верніке були Отфрід Ферстер, Курт Голдштайн і Карл Клейст.





Дві матері: психіатрія і внутрішня медицина

10-04

Германн Оппенгайм
(1857–1919)

Хоча в Німеччині неврологія відбрунькувалася від внутрішньої медицини і психіатрії, в більшості клінік та університетів цієї країни її включали в психіатричну службу аж до середини 20 століття (“Psychiatrische und Nervenkliniken”). У цьому полягала велика різниця між німецькою школою і франко- та англомовними країнами Європи та Америки.

Визнаючи необхідність спеціалізації й самоорганізації лікарів, котрі займаються нервовою системою, група вчених, що згуртувалася довкола Германна Оппенгайма, в 1906 р. підготувала відомий маніфест, у якому було сказано: “Неврологія досі не набула незалежності в університетах і шпиталях. Є необхідність в об’єднанні лікарів цього фаху для обстоювання власних інтересів”. Згодом, у віці 67 років, Вільгельм Ерб став першим президентом Gesellschaft deutscher Nervenärzte (“Товариства німецьких неврологів”), заснованого у Дрездені в 1907 р.


Алоїс Альцгаймер і гістопатологія

10-05

Алоїс Альцгаймер
(1864–1915)

Алоїс Альцгаймер, який народився в 1864 р., є одним із перших, хто використав мікроскопію забарвлених посмертних зрізів мозку для вивчення нейропсихіатричних патологій. Разом із Францом Нісслем він гістологічно охарактеризував прогресуючий параліч (одну з поширених форм нейросифілісу), атеросклероз судин головного мозку, а в 1906 р. — “дивне ураження церебральної кори”, котре з ініціативи Креппеліна згодом назвали хворобою Альцгаймера. На думку цього вченого, патоморфологічна характеристика уражених тканини нервової системи, а не функціональна локалізація є ключем до ліпшого розуміння неврологічних порушень. Серед його заслуг — відкриття органічного генезу дементних станів та їх диференціальна діагностика. При цьому слід пам’ятати, що теперішні клінічні класифікації хвороб нервової системи ґрунтуються на патоморфологічних критеріях, а не навпаки.



Сесіль і Оскар Фогти, Корбініан Бродманн і архітектура мозку

img 6

Корбініан Бродманн, Сесіль Фогт, Оскар Фогт, Макс Борше і Макс Левандовскі (прибл. 1903 р.).

Саме в 1898 р. в лабораторії П’єра Марі в Парижі зустрілися 28-річний Оскар Фогт і його майбутня дружина Сесіль Муньє — одна з перших жінок-неврологів в історії медицини. Повернувшись до Берліна, молоде подружжя разом із Корбініаном Бродманном почало досліджувати мозок із допомогою цільних зрізів із подальшою мікроскопією кори, таламічних та стріарних ядер і їх зв’язків (цито- і мієлоархітектоніки). Супроводжуючи анатомічні дослідження електростимуляцією конкретних кіркових полів у мавп, дослідники засвідчили, що структурні й функціональні зони кори збігаються між собою. Згодом (у 1920-х р.) це відкриття підтвердив ще один німецький вчений Отфрід Ферстер з Університету м. Бреслау. Розроблене подружжям Фогтів поняття структурно-функціональних “топічних одиниць” могло пояснити певні типи ураження головного мозку при генетичних, токсичних чи метаболічних розладах — те, що сучасна нейробіологія означує як “вибіркову вразливість”.

Ганс Бергер і електроенцефалографія

10-07

Ганс Бергер
(1873–1941)

“Справді, я вважаю, що записав електроенцефалограму, і тому публікую одержані результати”, — це відомі слова 56-річного Ганса Бергера 1929 року, написані через 5 років після першого ЕЕГ-запису. Влаштувавшись у 1897 р. на роботу в психіатричну клініку м. Єна, якою керував Отто Бінсвангер, молодий дослідник розпочав об’єктивно вивчати “психічну енергію”. Услід за першими дослідами на котах і псах були записи безпосередньо з оголеної кори головного мозку під час нейрохірургічних операцій, а в 1924 р.— із скальпа. Частково внаслідок відособленого способу життя Бергера лише в 1934 р. англійський фізіолог Едгар Адрен визнав важливість цього електрофізіологічного методу для клінічних спостережень. Визнанням внеску німецького вченого стало запровадження епоніма для описаного ним “ритму Бергера”.

Німецька неврологія і Перша світова війна

Автономність і важливість неврології в Європі була визнана лише під час і відразу після Першої світової війни 1914–1918 р.; особливо це було актуально для Німеччини, де ця наука від самого початку залишалася значною мірою інтегрованою в психіатричні шпиталі. Головною підставою такої непередбачуваної “консолідації” цього напряму медицини стала велика кількість поранених у голову пацієнтів після важких боїв. Були відкриті спеціальні установи з догляду за такими пацієнтами (“Hirnverletztenheime”), що дало змогу ліпше обстежувати та досліджувати хворих із бойовими ураженнями нервової системи. Наслідком і водночас квінтесенцією цього стала хрестоматійна карта локалізації кіркових функцій, яку опублікував Карл Клейст у 1934 році.

Література

  1. Kolle K (Ed). Große Nervenärzte, Bd 1-3, Thieme, 1956, 1959, 1970.
  2. Kömpf D (Ed). 1907-2007. 100 Jahre Deutsche Gesellschaft für Neurologie. Deutsche Gesellschaft für Neurologie, Berlin, 2007.
  3. Kleist K in Handbuch der Ärztlichen Erfahrungen im Weltkriege 1914/1918 (Bonhoeffer, K, Ed.). Barth, Leipzig, 1934.

Підготував Юрій Матвієнко