НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА

Тіньова медицина в Україні
(Погляд з Австралії)

Ми всі знаємо в Австралії, що Україна у великій біді, — постійно чуємо про корупцію урядовців та міліції, про жменьку надзвичайно багатих олігархів та зубожіння народу. Але те, що відбувається у державній медицині, це просто ганьба. Держава платить лікарям мізерні зарплатні, а ті ескулапи беруть хабарі зі своїх пацієнтів. Про це я неодноразово чув від приїжджих з України й українських лікарів, що перебралися на постійне проживання до Австралії. Минуло року троє з моїх родичів тяжко захворіли й у всіх трьох випадках з них вимагали великі гроші у державних лікарнях за проведення операцій. За видалення раку простати в обласній лікарні звичайним хірургом — 1000 американських доларів, за екстракорпоральне роздроблення каменів у нирках — 1200 доларів, за видалення пухлини мозку — 3 тисячі доларів. Усі ці хворі — українські пенсіонери, прості гречкосії, як колись казали. Від одного з моїх колег навіть чув таку історію, коли хірург заходить до палати і каже хворому: “Ти чого тут лежиш? Або давай 1000 доларів за операцію, або забирай свої манатки і геть звідси!”

Один мій український приятель-терапевт стверджує, що такими здирниками є тільки хірурги чи гінекологи, а терапевти задовольняються тільки пасивними хабарами, коли лікар бере гроші при виписці, щось на кшталт: подайте хто може! Проте і в нього офіційна місячна зарплатня (приблизно 100 американських доларів) становить не більше ніж 20% від його доходів (решта — від “вдячних хворих”). А я собі думаю: куди ж дивиться керівництво лікарень, численні бюрократи від медицини міського, районного, обласного та міністерського рівня і правозахисні структури? Чи вони всі глухі та сліпі? Навряд чи вони упускають і свій шанс відірвати свою “законну” лепту від лікарів-хабарників, та ще, певно, і тепленькі лікарські місця продають за грошики... Тобто має існувати чітко структурована організація тіньової медицини, в якій, я переконаний, крутяться великі капітали, які, мабуть, набагато перевищують офіційні витрати Української держави на медицину. Як сказав один з моїх дніпропетровських знайомих, хабарництво в медицині стало просто нормою, до якої всі вже звикли.

З іншого боку, ще страшніше, коли через бідність київські лікарки кидають медицину і йдуть працювати продавщицями в магазини антикваріату чи виходять заміж за підтоптаних іноземців і стають домогосподарками за кордоном. І це коли в Австралії родинні лікарі, котрі працюють на повну ставку, заробляють не менше, ніж депутати парламенту країни, а лікарі-спеціалісти можуть навіть заробляти набагато більше, ніж прем’єр-міністр країни (проте австралійські парламентарі крім зарплатні затвердили собі надзвичайно високий пенсійний фонд).

При всій моїй повазі до українських учителів я також не можу збагнути, як так могло статися, що вони мають більші зарплати, ніж лікарі? Цікаво також, якими важливішими питаннями, ніж виживання своїх членів, сьогодні займається профспілка медичних працівників України? Мабуть, як і раніше, роздає пільгові путівки в санаторії на літо? А яким чином відстоює інтереси своїх членів незалежне від офіціозу Українське лікарське товариство? Чи тільки бореться з русифікацією?

Крім хабарництва, ще слід згадати про чорний ринок ліків в Україні, на якому велика кількість підроблених медичних препаратів, які в кращому випадку не допомагають, а в гіршому — можуть завдати шкоди здоров’ю. В Австралії немає проблеми низької якості препаратів чи продажу підроблених — усі ланцюжки постачання ліків від виробника до споживача уже давно відпрацьовані й надійно контролюються. Проте слід визнати, що і в Австралії існує чорний ринок наркотичних препаратів, які перепродаються удаваними хворими, щоб трохи підзаробити (одна таблетка морфіну на чорному ринку коштує 50–60 доларів).

В Україні кажуть, що риба гниє з голови та що коні не винні... Проте лікарі — це дуже особливі коні і моральні вимоги до них мають бути не меншими, ніж, скажімо, до суддів чи політиків, бо від них буквально залежить життя та смерть окремих людей і здоров’я всієї нації.

Є такий вираз, що зрозуміти — це вже наполовину пробачити. Якщо глянути на проблему хабарництва в історичному ракурсі, то корупція була поширеною традицією у Російській імперії, лишилася вона і за радянських часів. За царя приватним лікарям платили винагороду за їхні послуги. Але багато лікарів відмовлялися брати гроші з бідаків, до того ж була доступна земська медицина. Потім комуністична влада задекларувала на весь світ безкоштовну медицину. При цьому лікарів прирівняли до “гнилої інтелігенції” і почали платити їм набагато менше, ніж “передовому робітничому класу”. Не знаю, наскільки поширеними були хабарі в медицині за сталінських та хрущовських часів, але при Брежнєві це було масовим явищем. Деяких лікарів ловили на гарячому, садили до в’язниці.

Моя нині вже покійна мама працювала лікарем в Україні з 1955 до 1999 року. Їй пацієнти носили продукти, цукерки та спиртні напої (останні були практично другою валютою в СРСР). Вона ніколи не казала мені, чи брала вона від своїх пацієнтів гроші, проте я переконаний, що вона ні від кого нічого не вимагала перед лікуванням і це не могло бути передумовою госпіталізації чи лікування. За тих часів видавалися і фальшиві лікарняні листки. Якось мама зізналася мені, що вона видала довідку пацієнтці, буцімто та упродовж тижня перебувала на стаціонарному лікуванні, тоді як вона весело провела цей час... зі своїм коханцем!

Мені вперше запропонували “подяку за лікування” у 1981 році, щойно я почав працювати лікарем. Мати мого молодого пацієнта з підозрою на ревматизм (така довідка допомогла б йому уникнути служби в Радянській армії) викликала мене до приймального відділення, де в коридорі намагалася засунути до кишені мого білого халата пляшку радянського “коньяку”. Щоб заробити на таку пляшку, я мав тоді працювати три дні! Моя місячна платня тоді була 110 карбованців, після відрахування податків на руки видавали 92 карбованці 80 копійок. Від такого подарунка я рішуче відмовлявся, жінка не відступала, тоді я побіг до ліфта, і вона побігла за мною з пляшкою в руках! Потім мої колеги-друзі мене переконали, що від алкогольних напоїв не можна відмовлятися, бо навіть якщо я сам майже не пив, то всі вони були — “алкоголіками”. Так що коньяк, горілку, цукерки і квіти я брав від удячних пацієнтів після закінчення лікування у стаціонарі, але гроші — ніколи. Цікаво, що в часи розвинутого соціалізму дати якийсь “подарунок” лікарю стало майже нормою. Пам’ятаю, що якось я відмовився взяти пляшку в родичів одної дуже хворої пацієнтки, і родичі злякалися, що вона у безнадійному стані, бо навіть лікар відмовився взяти “подяку”!

Однак слід визнати, що за радянських часів багато хірургів, гінекологів, дерматологів брало хабарі від пацієнтів. Але ніколи не йшлося про такі страшні суми, як нині (річна пенсія немічної людини за операцію з видалення простати!).

Цікаво, що в умовах соціалістичної економіки, коли був постійний дефіцит товарів і погано забезпечена товарами грошова маса в державі, мати гроші в кишені — це ще було не все. Ще важливіше було щось на ті гроші “дістати”. Для цього потрібно було мати знайомства — блат — чи родичів, які працювали в торгівлі завідувачами магазинів, ресторанів тощо. Тобто на свою порівняно низьку зарплатню лікар міг купити більше, ніж, скажімо, робітник, котрий за той самий товар мав переплачувати утричі більше на чорному ринку.

Комуністична революція створила ще одну проблему — якості медичних кадрів. За совєтів на медичні факультети почали набирати переважно дітей робітників та селян, віддаючи перевагу “соціально свідомим”, активним комсомольцям та комуністам і, звісно, дітям нової комуністичної еліти. У брежнєвські часи за вступ до медичних вузів заможні батьки часто мали платити великі хабарі. Іноді членів екзаменаційних вступних комісій за це арештовували і засуджували до тривалих строків ув’язнення. Так сталося і в моєму Київському медичному інституті (тепер це Національний медичний університет). Тоді серед офіційних хабарників опинився і завідувач кафедри фізики доцент Бєздєнєжних (його прізвище по-українськи означає — безгрошевих!). А ректора Івано-Франківського медичного інституту навіть засудили за хабарі до розстрілу! Свого часу я вчився, захищав кандидатську дисертацію, а потім працював лікарем і викладав 7 років студентам у Київському медичному інституті (до від’їзду до Австралії у січні 1993 року), потім склав багато іспитів в Австралії й останні 16 років контактую з великою кількістю австралійських лікарів та студентів медичних факультетів. На мою думку, більшість студентів Київського медичного інституту проявили себе здібними та ретельними, проте приблизно 20% студентів не можна було давати право лікувати людей. Але тоді в Україні дуже рідко відраховували невдатних студентів. Деяким неробам зараховували іспити, бо за них дзвонили їхні впливові родичі чи знайомі або ж за них платити комусь нагорі, деякі студентки розраховувалися за складання іспитів сексуальними послугами. Отже, на відміну від Австралії, де дуже високі вимоги до місцевих випускників, в Україні є певна кількість лікарів низької професійної та моральної якості. До речі, чимало з моїх талановитих лікарів-однокурсників та вчених медиків виїхало з України на постійне проживання до Америки, Канади, Німеччини, Ізраїлю, Австралії, Нової Зеландії та інших країн. Вони виїхали не тільки заради поліпшення особистого матеріального добробуту, але й щоб жити і виховувати дітей у цивілізованому суспільстві. Але далеко не всі з них змогли підтвердити свою українську медичну кваліфікацію за кордоном.

Так виглядає, що сьогодні в Україні з людей у державних, офіційно безкоштовних лікарнях іноді здирають більше грошей, ніж у приватній медицині Австралії (а в державних лікарнях Австралії лікування хворих узагалі цілком безкоштовне, хоча на планові операції там слід чекати місяцями, а то й роками і хвора людина практично не має права вибору, хто її оперуватиме). Цікаво, що понад 60% австралійців користується виключно безкоштовною державною медициною. Ціни на ліки в Австралії теж регулюються державою і значною мірою субсидуються. Для австралійських пенсіонерів та людей з низькими заробітками ціна за місячний курс лікування більшістю видів ліків становить 5 американських доларів. А після того як від початку року родина пенсіонерів придбає 60 різних медикаментів в аптеці, вона починає отримувати абсолютно безкоштовно всі ліки до кінця того ж року.

Але між Україною та Австралією є кілька суттєвих відмінностей.

  1. Австралійські лікарі-фахівці мають дуже високу кваліфікацію, яку вони постійно підтверджують. Щоб стати лікарем-спеціалістом, потрібно в середньому 12–18 років (6–7 років навчання на медичному факультеті, 1 рік інтернатури, 2–3 роки роботи молодшим лікарем у різних відділеннях лікарні, потім як мінімум 6 років спеціалізації на вузького спеціаліста і дуже тяжкі екзамени, які багатьом доводиться неодноразово перескладати або навіть змінювати професійний напрям).
  2. У кожному медичному кабінеті чи приватній лікарні сплачені пацієнтами гроші та гроші, що їх оплачує система державного страхування за лікування хворого, обов’язково проходять через касовий апарат, а хворому видається квитанція з кодом і назвою типу медичних послуг (навіть у випадках, коли хворий нічого не платить лікарю особисто і вся оплата повністю покривається через систему державного страхування). Якщо лікар чи його реєстраторка не пропустять зароблені гроші через касовий апарат або забудуть видати хворому квитанцію і їх спіймають на гарячому, то вони мусять сплатити штраф 10 тисяч доларів з особи або 500 тисяч доларів з медичної компанії. До речі, зароблені гроші йдуть не на особистий рахунок лікаря, а на рахунок його медичної компанії. З цих коштів тільки частина (приблизно 50% для більшості лікарських спеціальностей) перераховується на особистий рахунок лікаря. І вже з цієї суми лікарі платять прогресивні податки. Скажімо, якщо лікар заробив 250 тисяч американських доларів на рік, то він має заплатити 80 тисяч доларів податків. Гроші, які лишаються у медичній компанії, йдуть на оренду чи оплату медичного приміщення, пенсійний фонд лікаря (він має віддавати до нього як мінімум 9% від заробітку), численні страховки (на випадок втрати працездатності самим лікарем; якщо хворі подадуть у суд на лікаря; якщо хворий, скажімо, спіткнеться в поліклініці і зламає собі руку; якщо медичний центр постраждає внаслідок стихійного лиха тощо), закупівлю медичного обладнання (ціни на яке дуже завищені в Австралії через високі митні збори та державні податки) та на оплату праці середнього та молодшого медичного персоналу і технічних служб. І, на відміну від України, в Австралії всі ці люди отримують пристойні гроші. Скажімо, я плачу моїм реєстраторкам 20 американських доларів за годину праці, медсестрам — 27 доларів за годину праці, а програмісту (більшість медичних центрів повністю комп’ютеризовано і немає паперових історій хвороб) — 100 доларів за годину праці.
  3. Приватні австралійські лікарі також самі оплачують численні курси підвищення кваліфікацій та відвідання науково-практичних конференцій (від 500 до 1000 доларів на день плюс дорожні видатки та проживання у готелі).
  4. Навіть якщо операцію (скажімо, видалення простати) буде виконано у приватній австралійській лікарні, австралійське державне медичне страхування все одно заплатить приватному урологу гонорар (приблизно 700 американських доларів). Проте приватний лікар може мати свої розцінки за операцію, які часто на 200–1000 доларів можуть перевищувати страхову суму. Тоді цю різницю хворий має виплачувати із своєї кишені (або її повністю чи частково покриє приватна медична страховка, яку в Австралії має кожна третя людина). У приватній лікарні також слід платити за ліжко (це може бути 600 доларів на день) та іншим лікарям-фахівцям (скажімо, анестезіологу).

Відверто кажучи, я не знаю, чому в австралійській медицині не дають хабарів — мабуть, просто немає такої ганебної традиції. На Різдво поодинокі хворі можуть принести пляшку вина (ціна якою від 10 до 100 доларів) чи цукерки. Тільки одного разу 75-річна українська бабуся, що проживає тепер в Австралії, принесла мені шість домашніх курячих яєць (на які я заробляю за 30 секунд моєї праці), і я розчулився до сліз від ностальгії за країною “розвинутого соціалізму” моєї молодості. У моїй приватній поліклініці в реєстратурі на стіні висить велике оголошення з розцінками за різної тривалості консультації, проте лікарі при бажанні можуть дати знижку своїм пацієнтам. Водночас австралійські лікарі не мають права отримувати гроші як спадщину від своїх пацієнтів чи брати дорогі дарунки від фармацевтичних компаній, за винятком дрібних речей (кулькові ручки тощо).

Можливо, те, що я скажу, здасться частині читачів надто радикальною пропозицією, але я вважаю, що Українська держава має офіційно визнати повне банкрутство так званої “безкоштовної медицини для всього населення” й оголосити медицину платною. Водночас — найбіднішій частині населення (скажімо, пенсіонерам) слід видати спеціальну картку, яка б гарантувала їм право на справді безкоштовне лікування основних хвороб у державних лікарнях.

І, звичайно, усі гроші, що українські лікарі зароблятимуть, лікуючи своїх пацієнтів, мають обкладатися податками. Я не знаю, звідки надходять гроші в бюджет України, проте в Австралії — 60% бюджету країни надходить від податків окремих осіб (у тому числі медичних працівників). І саме з цих грошей оплачуються австралійська медицина, уряд, поліція, армія тощо.

Російський письменник Олександр Солженіцин стверджував, що поліпшити ситуацію в суспільстві можна, якщо всі житимуть за принципом “жіть нє во лжі” — жити без брехні. Покоління моїх дідів, яке народилося ще до комуністичної революції, жило чесно, моя бабуся, коли щось планувала робити, то ставила своїм дітям і собі запитання: “А що люди скажуть?” — і цуралася злодіїв та родин, у яких були злодії. Невже тепер настав час, коли в Україні люди майже відверто хизуються, хто кого і як обдурив чи щось украв? І якою тяжкою має бути моральна хвороба нації, яка практично не забезпечує безкоштовного лікування бідним та немічним братам своїм та ще й до того ж фактично сприяє моральному розкладу представників найгуманнішої у світі професії — медиків, платячи їм жалюгідні зарплати. Проте виглядає, що нині країна моїх свободолюбних пращурів, котрі дотримувалися християнської та юдейської моралі, перетворюється на суспільство, де часто панують нещасливі шахраї — здирники та злочинці. Чому нещасливі? Бо хіба може людина, що чинить зло, навіть ненавмисне, справді бути щасливою?

А поки що горобці в усьому світі сміються, коли чують про українську “безкоштовну” медицину, а людям залишається тільки плакати і віддавати останнє (що відклали “на смерть”) тіньовикам від медицини.

Лікар Павло Ангелуца
Брізбен, Австралія


Коли одна з моїх австралійсько-українських колег прочитала цю статтю, вона мені зауважила, що я не повинен читати мораль людям (лікарям), котрі нині просто борються за виживання. Але кожне покоління хабарників може знайти собі виправдання, чому воно не може чи не могло жити чесно. І правда сама по собі не прийде. За неї завжди треба боротися.