МЕДЕКОНОМІКА

ЩОРІЧНА ОБОВ’ЯЗКОВА ДИСПАНСЕРИЗАЦІЯ
НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ:
ГІРКА ВІДРИЖКА РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ЧИ УНІКАЛЬНИЙ ПРОЕКТ ВІД МОЗ УКРАЇНИ?

Володимир Павлюк

Прочитавши наказ МОЗ України про щорічну обов’язкову диспансеризацію населення, я був досить прикро вражений. Невже ми таки повертаємося в “чудові” радянські часи?

Оцінюючи перспективи реалізації цього рішення МОЗ, хотів би поділитися деякими своїми думками.

Для проведення мінімально ефективної диспансеризації дорослого пацієнта лікар первинної ланки повинен спонукати його прийти в поліклініку (амбулаторію тощо), уважно зібрати в нього анамнез, провести повноцінне фізикальне дослідження і призначити хоча б такий мінімум додаткових досліджень: загальний аналіз крові, загальний аналіз сечі, біохімічний аналіз крові (глюкоза, загальний холестерин, креатинін), електрокардіограма, рентгенографія ОГК.

Перед проведенням такого глобального (масштаб усієї країни!) і важливого проекту доцільно було б визначити його кошторис. Я вирішив це зробити, заглянувши у прайс-лист платних медичних послуг, представлений на офіційному сайті Київського міського консультативно-діагностичного центру. Дані в таблиці:

Загальний аналіз крові 90 грн
Загальний аналіз сечі 36 грн
Глюкоза крові 19 грн
Загальний холестерин крові 19 грн
Креатинін крові 15 грн
Електрокардіограма 50 грн.
Рентгенографія ОГК 47 грн
Разом 276 грн

Враховуючи, що основним координатором проведення диспансеризації буде дільничний терапевт (лікар сімейної практики), і без його активної і самовідданої участі цей проект гарантовано перетвориться на фікцію, незле було б платити йому за повноцінну диспансеризацію одного пацієнта хоча б 100 грн. Отже, кошторис проведення мінімально ефективної диспансеризації для одного дорослого пацієнта становив би 376 грн. Враховуючи, що йдеться про велику кількість пацієнтів і тому від виконавців можна добиватися знижок, нехай ця сума становить 300 грн.

МОЗ планує проводити тотальну диспансеризацію, отже, йдеться про мінімум 45 млн. населення. Зробивши нескладні підрахунки, отримуємо мінімальний кошторис проведення щорічної диспансеризації населення України — 13,5 млрд. гривень. Підкреслюю: це мінімальний кошторис, тут не враховано такі методи дослідження, як УЗД простати, консультації вузьких спеціалістів, мамографію, вартість комп’ютерів для ведення баз даних диспансеризованих осіб тощо. Крім того, я зробив сміливе припущення, що всі кошти, отримані з бюджету на реалізацію цього проекту, надійдуть до безпосередніх виконавців диспансеризації без втрат. У людей, які хоча б трохи ознайомлені з реаліями української медицини, моє припущення викличе єхидну посмішку. Яким чином чиновники МОЗ вийшли на суму 6 млрд. гривень і на що вони планують спрямувати ці загалом немалі кошти, можна лише гадати. Якщо відверто, то я дуже сумніваюся, що до безпосередніх виконавців диспансеризації дійде хоча би гривня з цих коштів.

Варто зазначити, що диспансеризація — це не самоціль, вона не проводиться для того, щоб міністр охорони здоров’я гордо зачитав із трибуни Верховної Ради цифри статистики про стан здоров’я населення України. Диспансеризацію проводять для того, щоб виявити хронічні захворювання в пацієнта і призначити йому відповідне лікування, яке в ідеалі повинно продовжити йому життя і поліпшити якість життя. Нема сумніву, що населення України далеко не найздоровіше у світі, і при проведенні реальної диспансеризації буде виявлено мільйони хронічних захворювань, про які не було раніше відомо. Що далі робити з такими пацієнтами? Адже додаткові дослідження, консультації вузьких спеціалістів, стаціонарне лікування, ліки для постійного прийому — це вже суми, на порядки вищі від вартості самої диспансеризації. Хто фінансуватиме цей наступний крок? Сумніваюся, щоб держава знайшла на це кошти.

Підбиваючи підсумок, я би хотів сказати, що ідея проведення обов’язкової диспансеризації населення України без реального реформування системи охорони здоров’я, без фінансового стимулювання конкретних виконавців цього важливого проекту є не просто абсурдною, вона шкідлива. Адже ні в кого немає сумніву, що первинна ланка медицини в Україні — це справжня руїна. Лікарі первинної ланки є найбіднішими, найбільш загнаними, заляканими і нещасними серед інших учасників системи охорони здоров’я України. Як вони відреагують на цей додатковий, дуже тяжкий і “безплатний” тягар, який МОЗ покладе на їхні шиї, можна лише здогадуватися.