НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА

Білостоцькі канікули, або Позитивні медичні вібрації

Олександр Семенюк (мол.)

Вчитися треба все життя, до останнього подиху.
Хто перестає вчитися — той звір.

Сюнь-цзи, давньокитайський філософ

Якийсь дотепник, не маючи, мабуть, можливості поїхати відпочити кудись у теплі краї, сказав, що зміна роботи — найкращий відпочинок. На щастя, мені випала нагода перевірити не лише цю тезу, а й почерпнути багато нового та дістати потужний поштовх до професійного росту, коли пощастило отримати запрошення на стажування в Клініку дитячої отоларингології під керівництвом професора Ельжбети Гассман на базі Університетського дитячого клінічного шпиталю ім. Л. Заменгофа1 в місті Білосток (Республіка Польща).

Завдяки запрошенню польської сторони досить просто було владнати візові справи, проте всі витрати на проїзд, проживання та харчування я покривав власними коштами. І все ж таки сама можливість хоч на деякий час потрапити “під крило” професора і клініки європейського рівня затьмарювала ці дрібниці.


1Людвік Лазар Заменгоф (1859-1917) — польський лікар і лінгвіст, творець штучної мови есперанто; народився в Білостоку.


Місто і дорога до нього

Білосток — місто на північному сході Польщі з приблизно 300 тисячами жителів, що більш як удвічі менше від населення Львова, за 54 км від кордону з Білорусією. Транспортне сполучення зі Львова до Білостока не надто зручне й передбачає як мінімум одну пересадку в Любліні (якщо їхати автобусом) або три (якщо добиратися польськими електричками з Перемишля). На жаль, я обрав другий шлях. Чому на жаль? Бо очікування пересадки на вокзалі в Перемишлі разом з місцевими особами без визначеного місця проживання, а також закриття тамтешнього вокзалу на ремонт наштовхувало мене на похмурі думки: адже якщо подорож починається так, то чого очікувати далі? Хоч є тут і позитив — вдалося добре підтягнути свій “нелітературний” словниковий запас польської, який, схоже, є універсальним на пострадянському просторі.

На щастя, далі доля не готувала неприємних сюрпризів. Замешкав я у студентському гуртожитку якраз навпроти шпиталю, що добряче економило мені час та кошти на доїзд, адже громадський транспорт там не з дешевих: одноразовий квиток коштує близько 7 гривень. Звісно ж, купівля денних, місячних чи тримісячних проїзних квитків суттєво здешевлює проїзд.

Ось і клініка

Усі лікарі та інший медперсонал були дуже привітні та дружні, всіляко намагалися мені допомогти, радо про все розповідали та відповідали на запитання, показували та демонстрували. Крім керівника, у клініці працює також доктор медичних наук, доцент Божена Скотніцька, четверо штатних лікарів, один лікар на перекваліфікації для отримання спеціалізації з дитячої оториноларингології та двоє стажистів. До слова, шлях від випускника медвузу до лікаря в Польщі набагато довший і триває від 5 (для терапевтичних спеціальностей) до 6 років (хірургічні спеціальності).

Робочий день у клініці починається із загальної п'ятихвилинки о 8:00 (з огляду на часовий пояс (GMT + 01:00) це відповідає 9 годині ранку за київським часом), за розпорядком він подібний до робочого дня в Україні. Звісно, більшість лікарів змушені приходити раніше вказаної години, через що “страждає” їхній сніданок, який вони змушені надолужувати пізніше, після обходу та в перерві між оперативними втручаннями, які, до речі, теж починаються з 8:00, коли до операційного блоку доставляють першого пацієнта.

Черговий лікар починає роботу з того, що йде в приймальне відділення, де оглядає й оформляє пацієнтів, які прибувають у клініку на обстеження чи лікування, а також тих, кого скерували на консультацію. “Паперової” роботи дуже багато — батьки заповнюють досить докладні анкети про стан здоров'я дитини, які лікар візує. Згодом уся інформація паралельно вноситься до електронної системи, яка дуже спрощує лікарям життя, адже за нею легко контролювати переміщення пацієнта, статус і друкувати документацію на кшталт витягів і епікризів.

Після цього лікар виконує оперативні втручання. Операції розподіляються або в порядку черги, або залежно від того, в якій палаті лежить пацієнт. Простіші операції (аденотомії, тонзилотомії, тимпаностомії) частіше роблять молоді лікарі-стажисти, яким потрібно виконати протягом навчання певну кількість операцій, а складніші — їхні досвідченіші колеги.

У години чергування в клініці немає повального прийому амбулаторних пацієнтів, які в робочий час не мають як проконсультуватися чи, не бажаючи вистоювати в чергах, ідуть до чергового лікаря. Виняток становлять лише справді ургентні ситуації й діти віком до двох років.

Оскільки чергування оплачуються окремо і тривають з 14:00 до 8:00, то черговий лікар відпрацьовує робочий день перед і після чергуванням згідно з своїм робочим графіком.

Що роблять?

Операцій у Клініці буває щонайменше 8-12 на день з вівторка по п'ятницю (понеділок — день неопераційний), за їх кількістю це найвищий показник у всьому шпиталі. Діапазон оперативних втручань досить різний — від банальних адено- і аденотонзилотомій, які в разі потреби супроводжуються встановленням тимпаностомічних трубок під мікроскопом, до поширених тимпанопластичних операцій (І або ІІ етап). У переліку оперативних втручань також ендоскопічні операції на приносових пазухах, септопластики, видалення серединних і бокових кіст шиї (за які в нас беруться переважно дитячі хірурги), ліквідація дакріоциститу новонароджених спільно з офтальмологами, виконання бронхоскопії. Наявність операційної в складі відділення дозволяє виконувати дрібні ургентні оперативні втручання відразу ж у клініці.

Має клініка й повноцінний аудіологічний кабінет з повним спектром відповідних досліджень та фоніатричний кабінет. До слова, програма раннього виявлення порушення слуху в немовлят і раннього втручання для його корекції в наших сусідів працює досить добре, що дозволяє підвищити її ефективність, зменшити кількість інвалідизацій, а також соціально неадаптованих дітей.

Що отримують?

Ну і, звичайно ж, запитання, яке неодмінно виникне у більшості читачів: а які ж там у лікарів зарплати? Цікаво, що поляків зарплати українців також цікавили не менше — принаймні, майже кожен новий знайомий лікар запитував мене про це. Якщо порівняти зарплати за послідовністю “українці-поляки-європейці”, то польські зарплати такі ж, як і українські в гривнях, тільки в євро, а європейські — такі, як польські у злотих, тільки теж у євро. Але зарплати полякам підняли відносно недавно, адже через приєднання до Євросоюзу відбулася масова міграція польських лікарів до Німеччини, Австрії та Великобританії, так що над Польщею нависла загроза взагалі залишитися без медичних фахівців. І все ж таки більшість медиків, щоб прожити, працюють одразу на двох-трьох роботах: крім роботи в державних клініках і лікарнях, мають також ставки в приватних клініках чи кабінетах, а то й ведуть свої власні прийоми. Досить високо оплачуються нічні чергування. Так, за 6-8 чергувань на місяць у відділенні отоларингології для дорослих можна забезпечити собі харчування і навіть винайняти невеличке помешкання.

Білосток дуже нагадав мені “місто лікарів”: фасадні стіни будинків обліплені вивісками приватних кабінетів — від звичних терапевтів, педіатрів і гінекологів до вузьких спеціалістів — травматологів, ендокринологів і навіть ревматологів. Після закінчення місцевого медичного університету багато молодих спеціалістів не хочуть їхати в райони, а осідають у великому місті (знайома ситуація, чи не так?). Через наявність системи обов'язкового страхування через Народний фонд здоров'я практично немає системи “подачок” від пацієнтів, які самі поляки називають “na piwo”, і лікарі не змушені “заглядати” пацієнтам “у руки”. Звичайно, часто пацієнт просто по-людськи хоче віддячити лікарю (квітами чи якимось іншими дрібничками), таке трапляється, але вкрай рідко.

Відпочинок і дозвілля

Охоче доктори залучали мене й до “позарегламентних” заходів. Так, один з лікарів запросив на півфінал конкурсу “Міс Полонія-2011”, де можна було насолодитися не лише красою та граціозністю майбутніх “місок”, а й фуршетом опісля, інша лікарка — на автомобільну екскурсію по заміських околицях, пані доцент — на джаз-фестиваль “Позитивні вібрації”. А керівник клініки ортопедії і травматології, професор Януш Попко — на пікнік у своєму заміському будиночку.

Інші враження

Хоч у Польщі я вже був і раніше, коли ще за студентським обміном місяць стажувався у Кракові, проте щоразу після перетину кордону ця країна дивує мене своїми краєвидами: гарненькі садиби, причепурені парканчики, доглянуті дворики, рівненькі дороги (тут, напевно, вже давно всі полегшено зітхнули). І завжди виникає незмінне запитання: невже ми гірші? Чи ми недостатньо працьовиті? Чи менше волелюбні? Чи в нас замало самоповаги? Чи бракує бажання? Запитань більше, ніж відповідей, і всі вони риторичні.

“Як приємно знати, що ти про щось дізнався”, — писав свого часу Мольєр. Мені теж було приємно дізнатися багато нового, і я сподіваюся, що вже близько той час, коли й до нас приїжджатимуть на стажування з інших країн з таким же захопленням, а потім розповідатимуть іншим про здобутий позитивний досвід і намагатимуться запровадити щось подібне й корисне й у своїй країні.