НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА

Україна не здатна забезпечити пацієнтів паліативною допомогою, яка базується на принципах
доказової медицини

Скорочений виклад

T. K. Burki
The Lancet, Vol. 378, Issue 9797, September 2011, Pages 1130

Україна має достатню кількість морфіну, однак через урядову політику десятки тисяч пацієнтів, які потребують цього анальгетичного препарату, або взагалі не мають до нього доступу, або мають дуже неадекватний доступ.

Україна прийняла дуже суворі закони, націлені на боротьбу зі зловживанням наркотичними засобами. Але видається, що деякі з цих законів стали на заваді медичному застосуванню опіоїдних анальгетиків. У 2011 році ВООЗ вивчила ситуацію з використанням опіоїдних препаратів у світі за медичними показаннями. З’ясувалося, що використання опіоїдів в Україні “майже дорівнює нулю” (“virtually non-existent”).

До цієї проблеми додаються ще й кілька додаткових негативних факторів. Не останнім із них є дуже жорсткий регуляторний аспект. Припустімо, український лікар виписує пацієнту з онкозахворюванням морфін. Теоретично за цим рецептом пацієнт міг би придбати препарат в аптеці. Але переважна більшість аптек не бажають реалізовувати опіоїдні анальгетики через дуже суворі вимоги до ліцензування. Адже для цих препаратів необхідно виділити окрему кімнату, яка має зміцнені стіни, встановити дорогу систему тривожної сигналізації, а також регулярно вести тонни документації. Тому в аптеці придбати опіоїд практично неможливо.

У типових випадках лікарі виписують рецепт, за яким пацієнти повинні отримувати препарат у шпиталі з лікарняних запасів. Але невеликі лікарні не мають опіоїдів з тих же причин, що й аптеки. Отже, медпрацівник або член сім’ї (хоча лікарні й не мають права видавати опіоїд членам сім’ї пацієнта, однак іноді це правило порушується) повинні нерідко за десятки кілометрів їхати до великої міської лікарні, щоб отримати препарат. Знову ж таки, лікар має право виписати опіоїд лише на обмежену кількість днів, а це означає, що такі поїздки за опіоїдним анальгетиком треба здійснювати кілька разів на тиждень.

На відміну від інших Європейських країн і всупереч рекомендаціям ВООЗ про те, що, якщо це можливо, препарати для полегшення болю слід призначати орально, Україна відмовилася зареєструвати оральну форму морфіну. В Україні морфін призначають лише внутрішньом’язово, і це має право робити лише медсестра. Не треба забувати, що така ін’єкція може бути болючою. Отже, щоб зробити ін’єкцію, медсестра повинна щоразу їхати до пацієнта додому. А для забезпечення безперервного полегшення болю морфін доводиться вводити до чотирьох разів на день. Треба взяти до уваги й те, що в Україні лікарні часто не мають транспорту, а велика частка населення живе в сільській місцевості з жахливими дорогами. Отже, лише невелика кількість пацієнтів, які перебувають у госпісах, мають доступ до адекватного знеболення. Пацієнти в сільській місцевості практично не мають доступу до опіоїдів, а пацієнти, які живуть у містах, мають лише частковий доступ. Це означає, що приблизно 75 тисяч українських пацієнтів з онкозахворюваннями щоденно страждають від болю, якого можна було б уникнути.

Крім того, відповідно до рекомендацій ВООЗ, немає верхньої межі для кількості морфіну, яку може отримувати пацієнт: “адекватна” доза — це доза, яка дає змогу полегшити біль пацієнта. Наприклад, така доза може становити від 5 мг до 1000 мг, її треба вводити пацієнту кожні 4 години. Українське ж Міністерство охорони здоров’я встановило, що максимальна добова доза морфіну — 50 мг! Це символічно для системи, в якій більшість працівників охорони здоров’я не мають адекватного розуміння паліативної допомоги і принципів контролю болю.

В Україні в медичних університетах курс паліативної допомоги не викладається. Лише два навчальні заклади пропонують такий курс на рівні післядипломної освіти. Україна не має національної програми паліативної допомоги. Лікарі в Україні дуже рідко виписують морфін пацієнтам з онкологічним захворюванням, які проходять курс лікування, яке в перспективі може призвести до виліковування, оскільки бояться викликати наркотичну залежність у пацієнта. Якщо ж у пацієнта неонкологічне захворювання (але все жтаки з вираженим больовим компонентом), лікарі ще меншою мірою схильні виписувати опіоїди. Якщо ж пацієнт просить збільшити дозу препарату, лікарі розцінюють це насамперед як індикатор залежності, а не те, що пацієнт і далі страждає від болю.

Єдиною найважливішою проблемою в Україні є реєстрація орального морфіну. Це зніме з медсестер непотрібний важкий тягар і дасть їм змогу займатися своїми безпосередніми обов’язками в лікарнях. А якщо пацієнтам дозволять отримувати в аптеках більший запас опіоїдів, як це заведено в Європі, то це дасть змогу досягти безперервного контролю болю.

Підготував Володимир Павлюк