НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА

Хвороба і смерть Едуарда Мане

Л. І. Дворецький

Відкриття чергового Салону в Парижі в 1883 р., що відбулося, як завжди, 1 травня, було затьмарене сумною звісткою. Напередодні помер Едуард Мане. Той самий Мане, творчість якого протягом багатьох років була предметом жвавих суперечок і художніх баталій. Той самий Мане, картини якого Салон уже не раз відхиляв, а колеги-художники піддавали суворій критиці й остракізму. Картини Е. Мане не були представлені в Салоні 1883 року, але звістка про смерть художника зробила мовби незримою його присутність і наповнила виставкові зали духом і фарбами художника, викликавши в пам’яті відвідувачів образ автора скандально відомих "Сніданку на траві" й "Олімпії".

"Ми тільки тепер усвідомили, кого втратили", — скаже Едгар Дега, дізнавшись про смерть Мане. Смерть невідворотно наближалася до тяжко хворого художника. Останнього місяця, особливо після ампутації ноги, зробленої з приводу гангрени, стало зрозуміло, що Е. Мане доживає останні дні.

Перші симптоми захворювання з’явилися в 1877 році. Слабкість і підвищена стомлюваність, про які зазначав художник, вважали результатом інтенсивної роботи. Справді, за рік Едуард Мане намалював 15 картин, а в 1878 році кількість його робіт доходить до 40. До того ж боротьба за місце в Салоні вимагала ще й великого нервового напруження. Але от болі в лівій нозі вже ніяк не можна було приписувати фізичній і нервовій перевтомі. Тим більше що цей симптом виникав ще й раніше.

Уперше болі в лівій нозі з’явилися під час облоги Парижа прусськими військами в 1871 році. Однак тепер вони стали значно сильнішими, особливо під час ходьби. Він навіть злегка накульгує. А ще з’являється відчуття оніміння в нозі. Мане стривожений. До того ж його домашній лікар не може пояснити причину, чому з’явилися симптоми, і дає ухильні відповіді.

Намагаючись заспокоїти самого себе, Мане пояснює все, що з ним відбувається, дуже просто — у нього ревматизм, на який свого часу страждали його родичі, у тому числі й батько. Короткий відпочинок на морі сприяє поліпшенню стану художника, і Е. Мане знову розпочинає малювати з твердим наміром виставлятися в черговому художньому Салоні.

Однак малювати картини стає все важче. Він не може довго стояти біля мольберта і мусить часто лягати на диван, щоб відпочити. Болі в нозі стають настільки сильними, що змушують художника ходити по аптеках і просити виписати сильнодіючі препарати для зменшення болю.

Доводиться частіше писати пастелі, щоб уникнути зусиль, яких вимагає олійний живопис. У пастельній техніці Мане намалював "Блондинку з оголеними грудьми", зобразивши напівголу дівчину в солом’яному капелюшку.

Якось у кінці 1878 (за деякими даними, 1879) року, вийшовши зі своєї майстерні, Мане раптово відчуває сильний біль у попереку, слабкість у ногах і падає на тротуар. Такого з ним ще не було. Викликаний лікар Сіреде уважно оглядає художника, він вважає, що нестійкість ходи і падіння зумовлені атаксією. Сіреде не може приховати занепокоєння станом Мане.

Але ще більше занепокоєння викликає в лікаря захворювання, яке він раніше, мабуть, підозрював, але тепер воно вже не викликало в нього сумніву. Болі в ногах, порушення чутливості, а тепер ще й ознаки атаксії. Це зловісне поєднання симптомів наштовхнуло лікаря Сіреде на думку про ще зловісніший діагноз. Лікар призначає гідротерапевтичні процедури в одній з паризьких лікарень, і Мане намагається ретельно дотримуватися всіх його рекомендацій, сподіваючись якщо не одужати, то хоча б повернутися до своєї улюбленої справи — живопису. Адже його творча здатність аніскільки не зменшилася, він сповнений ідей і пропонує, зокрема, префектові департаменту прикрасити зал засідань міської ратуші зображеннями сучасних державних діячів, які сприяють величі й процвітанню Парижа.

Однак художник явно переоцінив свої сили. Розписувати стіни? Та він ледве стоїть біля мольберта! З листа Едуарда Мане до поета С. Малларме від 30.07.1881 р.: "Я не зможу виконати те, про що Ви просите (ілюстрації до нових перекладів Едгара По). У мене немає моделі, а головне — натхнення. Я не можу зробити нічого путнього. Я не зовсім задоволений своїм здоров’ям відтоді, як я тут, у Версалі (від червня 1881 року сім’я Мане жила у Версалі). Можливо, це пов’язано зі зміною повітря або нестійкою погодою, але я почуваюся гірше, ніж у Парижі. Постараюся з цим впоратися".

Тяжкий душевний стан Мане посилюється ще й тим, що тепер і права нога "погано слухається". Лікарі рекомендують йому пройти новий курс лікування у відомій гідротерапевтичній лікарні в містечку Бельв’ю недалеко від Парижа. Художник вирушає в Бельв’ю разом зі своєю дружиною і знову ретельно виконує всі лікарські приписи — душі, масажі, прогулянки пішки. Мане все ж таки сподівається одужати. Він не хоче повторити шлях свого друга Бодлера, образ якого часто переслідує його останнім часом.

Він пригадував страшний вигляд поета в останні дні його життя: безпорадного, злого, виснаженого, зі скривленим ротом, який втратив мову і вимовляв тільки одне слово — "прокляття". Тепер прокляття тяжіє над самим Едуардом Мане.

Після курсу проведеного лікування художнику стає трохи ліпше. Однак це поліпшення тимчасове. Знову з’являються болі — значно частіші й сильніші. А пересувається Мане зі ще більшими труднощами. Доктор Сіреде знову вмовляє художника поїхати в Бельв’ю і пройти ще один інтенсивний і тривалий курс лікування. Адже інших методів лікування цієї хвороби не існує.

Гідротерапія не допомагає, як не допомогла вона і другу Мане композитору Еммануелю Шабріє, у якого в рік смерті Мане з’явилися симптоми того ж самого захворювання. І хоча він відчайдушно чинив опір хворобі, незабаром його розбив параліч, а через чотири роки він помер, маючи 51 рік.

Щоб зрозуміти свою хворобу і подальші перспективи, Мане читає медичні книги.

Раптом його охоплює жах від спогадів про минуле і пов’язаних з ним думок...

...Юнаком він найнявся матросом на фрегат "Гавр і Гваделупа", який плив у далеку екзотичну Бразилію. Захоплений південною екзотикою, різнобарвним карнавалом, красунями-мулатками, юний Мане, втративши голову, проводить спекотну ніч у колі учасниць карнавалу, сп’янілий від їх краси і пристрасті. Уранці він навіть запізнюється на фрегат, отримує прочухана від капітана, який застерігає молодих людей від швидкоплинних зв’язків із південними красунями.

Адже капітан знає, що внаслідок таких контактів часто виникає атаксія...

Можливо, в нього та атаксія, через яку він тепер відчуває нестійкість і навіть падає? Живучи в Бельв’ю разом із дружиною Сюзанною, Мане віддається сумним думкам про своє невдале життя. Ця фатальна для нього поїздка в Ріо-де-Жанейро, невизнаний син, якого довго видавали за брата своєї матері, невдалі картини, байдужість і невизнання сучасниками...

А тепер ще й хвороба, яка невідступно йде за ним. Мане ледве пересувається, спираючись на ціпок, і вважає за щастя, коли йому не докучає біль. У жовтні 1881 року він повертається до Парижа і нарешті здобуває перемогу в Салоні. Його картини прийнято, відтепер їх виставлятимуть "поза конкурсом".

Це велика перемога і визнання. На жаль, занадто запізнілі. Втома не минає, незважаючи на вживання різних стимулювальних засобів. Особливо нестерпні болі, які виникають раптово і немов пронизують усе його тіло. Лікарі застерігають Мане від зловживання наркотичними засобами, але він не зважає на їхні поради. Усвідомлення художником похмурої перспективи і неминучості кінця спонукає його до створення багатьох натюрмортів і пастельних портретів юних жінок.

Можливо, саме це усвідомлення викликало велику пронизливу ніжність миловидних облич і загострило почуття прекрасного. Мане намагається мимохідь вловити красу парижанок, яка, за висловом Едмона де Гонкура, не піддається визначенню. Час минає, а сил залишається все менше й менше. Відображенням його важких думок, навіяних хворобою, є, очевидно, картина "Самогубство", написана в 1881 році.

Однак Мане долає в собі цей настрій і створює "Весну" (портрет Жанни Марсі), яку має намір виставити в останньому для нього Салоні 1882 року. Будучи тяжко хворим, перебуваючи у пригніченому настрої, Мане все ж таки хоче здійснити новий, можливо, свій останній задум — відтворити нову сцену паризького життя, вигляд одного з паризьких барів.

І ось його вже можна зустріти в кафе Бад у Фолі-Бержер, у приятельок, дам, представниць середнього класу. Він, як і раніше, товариський, галантний, завжди жартує й іронізує з приводу своєї хворої ноги, своєї немічності. Так з’являється одна з останніх, у багатьох сенсах унікальних картин — "Бар у Фолі-Бержер", яку парижани побачили в Салоні 1882 року.

Картину малював уже важко хворий художник. У складній структурі зображення в дзеркалах криється особливий задум Мане, його намагання сховати за лаштунками свій настрій. Особливий настрій має дівчина за стійкою, заставленою пляшками з вином.

Ця дівчина — чарівна Сюзон, яку добре знають усі постійні відвідувачі бару. Вона ніби застигла, її погляд холодний і байдужий до навколишнього. У кутиках губ дівчини мовби заховано усмішку, якою вона мусить обдаровувати відвідувачів.

В її очах смуток і відчуженість. Здається, ще трохи — і на них з’являться сльози. Незважаючи на свою молодість і привабливість, вона, здається, вже нічого не чекає від життя, як, утім, і сам автор.

Це вже не та сповнена здоров’я і прихованої пристрасті, майже безсоромна "Олімпія", моделлю для якої стала свого часу його улюблена натурниця Вікторина Меран. Єдине, що є спільного в цих жінок, це... оксамитова прикраса на шиї. Та й сам Мане вже не той.

Настрій картини може виражати саме той стан, який пригнічував художника і не давав жодних сподівань і перспектив на одужання. Але водночас світло, дзеркала, які посилюють відображення світла і жіночу фігуру, — все це створює атмосферу свята, що переходить... у тризну.

Важко уявити, що "Бар у Фолі-Бержер" створювала важко хвора, приречена людина, кожен рух якій коштував жорстоких страждань.

До речі, картина "Бар у Фолі-Бержер" в 1912 році опинилася на якийсь час у Росії. Проте ні влада, ні російські меценати не доклали жодних зусиль, щоб залишити цей шедевр у російських картинних галереях. Пізніше картина "переїхала" до Лондона, де і нині тішить очі відвідувачів однієї з художніх галерей.

Настає 1883 рік, останній рік життя Едуарда Мане. Він ще має намір написати картину для Салону. Хай це буде тільки одна картина, але вона повинна стати шедевром. Це буде "Амазонка". Однак пише він її з великими труднощами, буквально з останніх сил.

Щоб відволіктися, Мане починає малювати квіти, це він завжди робив із великим задоволенням. А тут іще знаменитий баритон Фор нагадує художнику про обіцянку написати його портрет, який теж ніяк не вдається. Настрій Мане погіршується з кожним днем. З "Амазонкою" справи також погані.

Письменник Анрі Перрюшо, автор кількох книг про художників-імпресіоністів, так описує зі слів товариша Мане Пренса епізод, пов’язаний з написанням цієї картини: "Дивитися на вмираючого —задоволення не з приємних... “Це не те, — каже він собі. — Фон не подобається мені".

Він встає, бере палітру і стоячи завдає нервових ударів пензлем... Здається, він навіть повеселішав. Базікає, ставить Пренсу запитання, сміється, жартує. Але раптово Пренс здригається: Мане поклав палітру, робить крок назад, він похитується. Пензлі вислизають у нього з рук. Він іде навпомацки, немов сліпий, топчеться на одному місці, слабо здригається.

Перш ніж Пренс устиг йому допомогти, Мане, витягнувши руки вперед, спирається на диван і падає на нього. Пренс удає, ніби нічого не помітив, і розглядає картину, на яку йому показав Мане. Сидячи позаду нього на дивані, Мане погладжує ногу й уважно дивиться на полотно. Його очі блищать. Раптом він устає і знизу доверху ножем розпорює картину". "Амазонка" так і не буде виставлена в Салоні 1883 року.

Привертають увагу, за свідченням очевидця Пренса, нестійкість і труднощі під час ходьби, неможливість зберігати рівновагу, навіть коли Мане пересувався в межах обмеженого простору. Разом з тим вищеописаний епізод навмисного пошкодження картини свідчить ще й про нестійкий психічний стан художника, викликаний не стільки невдалими картинами, скільки тяжким станом здоров’я, яке все погіршувалося.

Мане все важче й важче малювати картини. Йому потрібно більше часу для відпочинку після стояння за мольбертом, і він часто лягає на диван. Але найстрашніше те, що стає все важче втілювати на полотні свої задуми. Знесилений, він усе ж таки пише прості букети квітів у скляних вазах. Часто це були квіти, що їх приносили хворому художнику його друзі.

Напевно, це останні квіти Мане. Саме так називається невелика книга, що містить 16 витончених магічних картин. Це білі лілії, рожеві мерехтливі півонії на чорному тлі, троянди і тюльпани в теплих, золотих тонах. Завдяки своїй невичерпній майстерності художник створює сповнені вишуканості й одухотворення натюрморти. До кінця життя Мане залишається вірним собі. Він не може розлучитися з красою.

Однак доктор Сіреде занепокоєний прогресуючим перебігом захворювання у художника, про що він повідомляє дружині Мане, приховуючи це від нього самого. Але Мане вже все знає про свою хворобу, цьому посприяли публікації в пресі бюлетеня про стан його здоров’я.

Тим часом утома стає нездоланною, а болі в нозі нестерпними. Ніч із суботи на неділю 24 березня 1883. Мане бачить, що його нога, через болі в якій він усю ніч не зімкнув очей, стала чорною, що не могло викликати сумнівів у характері патологічного процесу.

Викликаний доктор Сіреде діагностує гангрену, він запрошує інших лікарів для вирішення питання про тактику лікування. Усі лікарі одностайні: необхідна ампутація, але, зважаючи на тяжкий стан Мане, вони приймають рішення про відтермінування операції, щоб хворий набрався сил.

До лікування художника залучають навіть гомеопатів, один з яких, відомий фахівець Сімон, категорично проти операції, він вважає, що вона матиме несприятливий результат. Запрошують і відомого в мистецьких колах доктора Гаше, який свого часу лікував Ренуара, Сезанна та інших митців; цей лікар завжди високо цінував майстерність Мане. До речі, Гаше також був неабияким художником. Існує навіть версія, згідно з якою знаменитий "Портрет лікаря Гаше", який приписують пензлю Ван Гога, написав сам Гаше. Запрошений на консультацію до Мане доктор Гаше також рекомендує утриматися від ампутації.

І тільки 18 квітня (більш ніж через три тижні від моменту появи симптомів гангрени!) лікарі вирішують, що операцію треба робити негайно і повідомляють про це художнику. "А й справді, якщо немає іншого способу витягти мене з цього стану, — що ж, хай ногу відріжуть і хай із цим усім буде покінчено", — відповідає Мане.

Але ж минуло більше трьох тижнів з моменту появи симптомів гангрени, а це не могло не вплинути негативно на стан хворого і звело практично нанівець шанси на позитивний ефект від операції.

Адже щодоби кров хворого з гангреною кінцівки наповнюється різними токсичними речовинами, які надходять з відмерлих тканин і впливають на систему кровообігу, кровотворення, функцію нирок, печінки та інші системи організму.

Сьогодні можна припустити, що відтермінування ампутації кінцівки у Мане мало для нього фатальні наслідки, адже воно прискорювало наближення летального кінця. Отже, 19 квітня Мане переносять із кімнати у вітальню на стіл і хірург Тійо у присутності лікаря Сіреде і Маржолена після анестезії ампутує ногу на рівні нижньої третини стегна.

Наступного дня, 20 квітня 1883 р., газета "Figaro" повідомляє: "Учора художнику Мане ампутували ногу. Протягом 6 тижнів, які він провів у ліжку від першого дня, стояло питання про цю важку операцію. Але, зважаючи на слабкість хворого, лікарі вагалися".

Останніми днями він почувався ліпше і лікарі зважилися на ампутацію, якщо сам хворий дасть згоду на це... Учора о десятій годині лікарі Тійо, Сіреде (лікуючий лікар), Маржолен відвідали хворого й побачили, що його нога, яка підлягала ампутації, у жахливому стані — гангрена дійшла до такого ступеня, що нігті на пальцях відпадали. Хворого захлороформували і доктор Тійо зробив операцію в присутності Сіреде і Маржолена".

Зазначений у газетному повідомленні термін лікарських роздумів і вагань про доцільність ампутації, мабуть, перебільшений, оскільки малоймовірно, що гангренозний процес тривав протягом 6 тижнів без адекватної консервативної терапії (якої, до речі, тоді не було).

Після операції Мане відчуває сильні болі в ампутованій нозі, які часто спостерігаються в таких ситуаціях і називаються фантомними. "Обережно! Ви можете завдати болю в моїй ступні!"— скрикує він, звертаючись до Клода Моне, який прийшов провідати його. У наступні дні після деякої стабілізації настає погіршення — лихоманка, сплутаність свідомості, що, скоріше за все, було зумовлено розвитком ранової інфекції.

Дати раду з такою інфекцією було неможливо. До того ж треба враховувати, що інфекція виникла на тлі імунодефіцитного стану, пов’язаного як з інтоксикацією, так і з основним захворюванням. І хоча бюлетені про здоров’я художника не викликають побоювання, стан хворого погіршується. “Гарячка триває, температура підвищується. Я вважаю, що становище гірше, ніж було раніше. У нього озноб, а це нічого доброго не віщує", — пише 28 квітня Емілю Золя один з його кореспондентів. Післяопераційна ранова інфекція стає фатальною для художника. Едуард Мане помер 30 квітня 1883 року.

Наступного дня після смерті газета "Le Gaulois" повідомляє, що "...пан Мане помер учора о сьомій вечора внаслідок запалення вен, через яке він два місяці пролежав у ліжку". Коментуючи зазначену причину смерті, треба сказати, що малося на увазі ураження артеріальних судин, яке, очевидно, журналісти помилково означили як запалення вен.

Наявні відомості про симптоматику і перебіг захворювання Едуарда Мане дають підставу вважати, що, найімовірніше, у художника була спинна сухотка. Практично в усіх біографічних відомостях вказано саме на це захворювання. Справді, першим симптомом, який привернув увагу самого художника, були болі, що становили, як відомо, основне клінічне ядро спинної сухотки.

Болі мають особливий, тільки їм властивий характер, їх описують як такі, що стріляють, ланцинують або фульгурують. Болі дуже сильні, вони мовби ріжуть або свердлять, пронизують хворого, наче блискавка. Виникають несподівано то в одному, то в іншому місці, найчастіше в нижніх кінцівках, без будь-якої закономірності. Зазвичай тривають 1–2 секунди, але іноді їх пароксизми йдуть один за одним і можуть тривати протягом годин і навіть днів.

Іноді болі не мають типового для спинної сухотки ланцинуючого характеру, і лікарі трактують їх як ревматичні. Саме такі нестріляючі болі спочатку були в Мане, і сам художник вважав, що в нього ревматизм, на який страждало багато його родичів.

Типовішим симптомом, що дає підставу з більшою ймовірністю запідозрити спинну сухотку в Мане, є атаксія, зумовлена порушенням глибокої чутливості. Атаксія проявляється розладом ходьби. Хворий ходить, широко розставивши ноги, мовби розкидаючи їх у різні сторони.

Він не може оцінити сумірність своїх рухів і спочатку піднімає ноги занадто високо, а потім з розмаху вдаряє підошвою, переважно п’яткою (штампує п’ятками), об підлогу. Хода хитка, непевна, хворий дивиться на свої ноги, намагаючись контролем зору компенсувати брак глибокої чутливості.

Докладних описів ходи Мане в доступних джерелах не знайдено, хоча в них вказується на нестійкість, що супроводжується навіть падіннями. Слід зазначити, що атаксія не належить до ранніх симптомів захворювання і зазвичай розвивається вже при наявності інших симптомів спинної сухотки. Водночас перші ознаки у вигляді порушення рівноваги й координації відзначали в Мане ще до появи типових ланцинуючих болів.

Крім того, симптоми спинної сухотки нерідко асоціюються з іншими проявами нейросифілісу, зокрема прогресивним паралічем. Однак жодної з психопатологічних ознак прогресивного паралічу в художника не спостерігалося.

Ще однією типовою для спинної сухотки ознакою є парестезії. Найчастішою і найтиповішою парестезією, яка може виникати в ранньому періоді хвороби, є почуття оперізування. Хворі скаржаться на відчуття стискання на певному рівні тулуба. Наче стягують їх поясом.

Нагадаємо, що таких болів у попереку Мане зазнав, коли вперше впав на тротуар, вийшовши зі своєї майстерні. Частим характерним симптомом спинної сухотки є відчуття оніміння і поколювання в ногах, особливо в підошвах, а також т. зв. табетичні кризи, що проявляються болем у внутрішніх органах (болі в поєднанні з нападоподібними порушеннями функцій внутрішніх органів — шлункові, кишкові, гортанні та ін.), яких у художника також не спостерігалося.

Раннім і характерним симптомом спинної сухотки є зниження колінних рефлексів або їх відсутність, що описав у 1875 році Вестфаль (синдром Вестфаля). Часто знижуються й ахіллові рефлекси. Може бути нерівномірність зниження рефлексів. Можливо, цей симптом, про який уже знав доктор Сіреде, було виявлено у Мане, що поряд з атаксією дало підставу з більшою ймовірністю припустити наявність спинної сухотки.

Симптом Арджил-Робертсона — відсутність реакції зіниць на світло при збереженні їх реакції на конвергенцію. Часто відзначається анізокорія. Тим часом, як свідчать наявні відомості, ніхто не звернув уваги на різну величину зіниць у Мане, що, здавалося б, не повинно було вислизнути з-під точних, "фотографуючих" поглядів як самого Мане, так і багатьох художників, його друзів.

Інколи розвиваються трофічні розлади — проривні виразки. Вони виникають зазвичай на підошві під великим або п’ятим пальцем. Однак ця гангренозна виразка неболюча, проникає глибоко, це скоріше пролежень у нечутливій ділянці.

По краях виразки — сифілітична запальна реакція. Та описані трофічні розлади не мають нічого спільного з тими класичними симптомами гангрени, які розвинулися у Мане і характеризувалися насамперед вираженим больовим синдромом.

Водночас Д. Д. Плетньов вказує на реальність сифілітичного ураження периферичних артерій з відповідною симптоматикою переміжної кульгавості аж до розвитку гангрени. У монографії "Клініка набутого серцево-судинного сифілісу" він пише:

"...Клінічний прояв периферичних артеріїтів відбувається зазвичай значно пізніше, ніж серцевих і мозкових судин, як через меншу важливість і диференціювання зрошуваної ними тканини, а тому й легшу замінність їх відділів, так і через велику васкуляризацію поперечно-смугастої мускулатури.

У цьому випадку так само, як і в інших артеріях, ми розрізняємо облітеруючий і ектазуючий артеріїт. Зазвичай гангрена відповідної кінцівки або її частини розвивається повільно, поступово. На щастя, такі гангрени трапляються нечасто. Частіше виникає функціональна недостатність (повна або часткова) відповідних відділів тіла на ґрунті облітеруючого ендартеріїту.

Нерідко виникає переміжна кульгавість, яку вперше описав Charcot (1856), а пізніше Golflamm та ін. Люди з ураженнями шкірних артерій страждають на болі в нижніх кінцівках і переміжну кульгавість при ходьбі, яка дуже стомлює їх. Симптоми зникають у стані спокою. Dejerine pозрізняв два види переміжної кульгавості: один, що його описав Charcot, залежить від ендартеріїту судин нижньої кінцівки, а інший — від порушення спинномозкового кровообігу...".

Отже, зазначено про наявність двох типів синдрому переміжної кульгавості, зумовлених порушенням як периферичного, так і спинномозкового кровообігу. Що стосується Е. Мане, то симптоматика в нього могла бути спричинена, з одного боку, специфічним ураженням периферичних артерій, а з іншого — неврологічної патологією.

Разом з тим не всі симптоми можна пояснити наявністю саме цієї патології. Інформації про перші прояви захворювання мало, однак вона дає можливість окреслити певне коло хвороб. Болі в нозі, що виникають головним чином під час ходьби, могли бути проявом ураження судин нижніх кінцівок, зокрема атеросклерозу або тромбангіїту.

Сам художник писав одному зі своїх друзів, що йому важче підніматися, ніж спускатися (симптом, характерний для судинного ураження). Якщо ж виключити як причину гангрени атеросклероз судин нижніх кінцівок і системний васкуліт (тромбангіїт Бюргера), то нинішній рівень знань дає підставу включити до обговорення характеру патологічного процесу в Едуарда Мане ще одне захворювання, добре вивчене сьогодні й маловідоме в середині ХIХ століття.

Ідеться про цукровий діабет (ЦД) 2 типу. Від часу перших згадок про цукровий діабет до експериментальних робіт Бантінга і Беста (початок ХХ століття) не було відомо про сутність захворювання. Вказувалося на те, що сеча таких хворих солодка на смак. І тільки в 1867 році запропоновано метод визначення цукру в сечі, тобто вперше з’явився метод діагностики ЦД на рівні тодішніх знань і уявлень про нього.

Захворювання діагностувалося головним чином на пізніх стадіях, при вираженому виснаженні хворих і наявності ускладнень, які не завжди асоціювалися з ЦД. Звісно, тоді лікарі ще не знали, що існує інший варіант, який відрізняється за перебігом, проявами і прогнозом, — ЦД 2 типу.

Проте нині добре відомо, ускладнення ЦД 2 типу (зокрема серцево-судинні) є найбільш значущими, вони дуже скоро інвалідизують хворих і скорочують тривалість їх життя. Так, наприклад, ризик ампутації нижніх кінцівок у хворих на ЦД 2 типу в десять разів вищий, ніж у загальній популяції старших вікових груп.

Мало того, сьогодні доведено роль порушення толерантності до глюкози (це передстадія ЦД 2 типу) у розвитку суттєвих метаболічних порушень і серцево-судинних ускладнень. На думку про можливість наявності у Мане ЦД наводить не лише неврологічна симптоматика, яку часто важко відрізнити від спинної сухотки (псевдотабес), але перш за все розвиток гангрени нижньої кінцівки з харатерними клінічними проявами (виражений больовий синдром, типовий зовнішній вигляд ноги).

При сифілітичній інфекції уражаються судини, але це стосується насамперед аорти (мезаортит). У деяких випадках виникають трофічні розлади — т. зв. проривна виразка, описана вище, вона не має нічого спільного з тим симптомокомплексом, який розвинувся у Мане за кілька тижнів до смерті.

Невральгія і неврити периферичних нервів належать до найчастіших симптомів діабетичної нейропатії. Особливо часто уражаються сідничні нерви. У низці випадків відзначаються брахіальгії, невральгії міжреберних і трійчастих нервів. На перший план при діабетичній нейропатії виходять болі по ходу нервів, м’язові болі, особливо в литкових м’язах, парестезії та розлади чутливості.

Рухові паралічі та м’язові атрофії зазвичай не розвиваються. Зміни в периферичних нервах стають причиною відсутності колінних і ахіллових рефлексів, що часто спостерігається при цукровому діабеті.

У деяких випадках клінічна картина з відсутністю сухожильних рефлексів на нижніх кінцівках, порушенням глибокої чутливості й унаслідок цього — хиткою, невпевненою ходою, наявністю mal perforant (проривних виразок. — Л. Д.) та млявістю реакції зіниць на світло дуже нагадує спинну сухотку і має назву pseudotabes diabetica.

З трофічних розладів іноді відзначається розвиток гангрени нижніх кінцівок, яка починається з легких болів, парестезій та переміжної кульгавості. Зникає пульсація артерії dorsalis pedis, нога мерзне, вона холодна на дотик. Пізніше біль наростає і стає нестерпним, з’являються ділянки шкіри фіолетового й чорного кольору, муміфікується гангренозна тканина.

Гангрена може розвиватися при діабеті різної тяжкості. Очевидно, гангрена, пов’язана з ЦД, була в Мане більш імовірна, ніж гангрена сифілітична. До того ж найчастішим і найхарактернішим для третинного сифілісу вважають ураження аорти (мезаортит) і судин головного мозку з відповідною симптоматикою.

У значної кількості хворих на ЦД виникають дратівливість, іпохондричність, зниження уваги, загальна млявість. Такий неврастенічний синдром Штаркер відзначав майже в половині випадків. Описано тяжкі психічні розлади — психози з маніакальним збудженням, маячними ідеями або, навпаки, — різкі депресивні стани.

Нагадаємо, що всі ці симптоми спостерігалися у Мане, про що свідчить епізод, коли він пошкодив свою картину "Амазонка". І, нарешті, якщо не можна повністю заперечити наявність спинної сухотки, то, беручи до уваги характерну неврологічну симптоматику при відсутності зв’язку гангрени з цим захворюванням, можна також висунути гіпотезу про поєднання спинної сухотки з ЦД 2 типу.

Та незалежно від характеру захворювання смерть 51-річного Едуарда Мане, без сумніву, була передчасною. Це була втрата світового масштабу, оскільки йшлося не тільки про відому і яскраву особистість, а насамперед про видатного і неповторного майстра живописного мистецтва другої половини XIX століття.