НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА

Система охорони здоров’я Канади

Вступ

Канада — країна, що посідає друге місце в світі за площею і характеризується високим рівнем доходів та розвиненою промисловістю. З 2006 року її економіка розвивалася відносно стабільно, незважаючи на спад, що почався в 2008 році. Хоча в країні відзначається динамічне зростання доходів, останніми роками федеральний уряд та уряди провінцій також знизили податкові ставки. Водночас витрати на охорону здоров’я продовжують збільшуватися темпами, що перевищують економічне зростання і зростання державних доходів, що викликає побоювання щодо стійкості податково-бюджетної сфери стосовно державних витрат на медицину.

Канада — конституційна монархія, що ґрунтується на Вестмінстерській парламентській системі. Вона також є федеративною державою, конституцією якої рівною мірою визнано уряди двох рівнів. На першому рівні функціонує центральний, або “федеральний” уряд, який несе відповідальність за окремі сфери регулювання в галузі охорони здоров’я та обігу лікарських засобів, безпеки, фінансування та адміністрування медичних пільг і послуг для окремих категорій громадян. На другому рівні, рівною мірою визнаному конституцією, представлені уряди 10 провінцій, до сфери відповідальності яких у першу чергу входить забезпечення більш широкого спектра соціальних програм та послуг, включаючи основну масу медичних послуг, що фінансуються і адмініструються державою.

З 1980-х років у Канаді продовжує зростати показник тривалості життя, особливо для чоловіків, який залишається відносно високим порівняно з аналогічним показником у більшості країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), навіть незважаючи на те, що параметри смертності серед немовлят і материнської смертності є гіршими порівняно з аналогічними показниками Австралії, Франції й особливо Швеції. У Канаді двома основними причинами смерті є онкологічні й серцево-судинні захворювання, причому обидві вони з 2000 року посідають перші позиції.

За оцінкою фахівців, незважаючи на високі витрати, канадська система демонструє гірші результати, ніж системи охорони здоров’я в країнах з аналогічним рівнем доходів. Дефіцит медичних ресурсів і відсутність мотивації призводять до формування довгих черг. У Канаді вони довші, ніж у будь-якій іншій країні. В умовах дефіциту уряд відреагував обмеженням доступу до державної медичної системи. Наприклад, зі списку послуг, які раніше покривалися страховкою, було виключено деякі види. Аналогічно була введена заборона на включення в страховку нових ліків, а також використання нових технологій. Недофінансування в основний капітал (будівлі, обладнання) призвело до того, що пацієнтів нерідко переводять на скорочені терміни госпіталізації.

Б. Скіннер так описує недоліки системи охорони здоров’я Канади:

  • У 2007 р. близько 1,7 млн. канадців не могли знайти постійного сімейного лікаря;
  • У 1993 р. канадський пацієнт чекав у середньому 9,3 тижня від моменту, коли він був обстежений і отримав консультацію сімейного лікаря до моменту, коли він отримав спеціалізоване лікування. До 2007 р. термін очікування майже подвоївся і сягнув 18,3 тижня;
  • Середній час очікування на лікування в Канаді в два рази довший, ніж вважається оптимальним з точки зору лікаря;
  • У 2005 р. канадські статистичні органи засвідчили, що серед пацієнтів, які дочекалися своєї черги, 11% чекали більше 3 місяців для отримання консультації фахівця, 17% чекали більше 3 місяців для отримання нетермінового хірургічного лікування, а 12% чекали більше 3 місяців для отримання діагностичних аналізів;
  • Державна фармакологічна програма часто відмовляється реєструвати нові ліки. Коли нові медикаменти все-таки включаються до держпрограми, пацієнти повинні чекати на рік довше, ніж хворі, які отримують ліки за приватною страховкою;
  • З 1997–1998 до 2006–2007 фіскальних років у всіх десяти канадських провінціях витрати на систему охорони здоров’я збільшувалися в середньому за рік на 7,3%, а темпи зростання доходів провінцій становили 5,6% — так само, як і темпи зростання ВВП провінцій (5,6%). Це означає, що витрати на охорону здоров’я збільшувалися швидше, ніж здатність держави покривати ці витрати;
  • Без урахування зростаючого тягаря старіючого населення прогнозується, що до 2035 р. в шести з десяти провінцій державні витрати на охорону здоров’я перевищать більше половини загальних доходів бюджету з усіх джерел.

Організаційна структура і управління

Система охорони здоров’я Канади фінансується переважно з державних джерел, при цьому близько 70% витрат на неї припадає на кошти загального оподаткування, що надходять до уряду федерального рівня і урядів провінцій і територій. Разом з тим управління, організація та надання медичних послуг мають надзвичайно децентралізований характер щонайменше з трьох причин: по-перше, уряди адміністративних одиниць несуть відповідальність за фінансування і надання більшості медичних послуг, по-друге, лікарі мають статус незалежних постачальників і, по-третє, в безпосередній близькості від урядів провінцій існує безліч організацій — від регіональних управлінь охорони здоров’я до приватних лікарень.

До утворення Канадської конфедерації (1867 р.) медичну допомогу населенню надавали приватні лікарі. Пацієнти самі оплачували досить дорогі послуги фахівців, тому далеко не всі мали можливість звернутися за допомогою. Рішенням у такій ситуації було надання медичної допомоги церковними парафіями та релігійними благодійними організаціями, серед яких вирізнялася знаменита Армія спасіння. Водночас така допомога мала локальний характер. Віддалені північні райони, в яких проживало переважно корінне населення, до 20-х років минулого століття практично взагалі залишалися без медичного обслуговування. У період 1920–1960-х рр., з настанням епохи індустріалізації, міста в Канаді стали стрімко збільшуватися і розвиватися, внаслідок чого зросла роль держави в організації охорони здоров’я та соціального забезпечення. Такий підхід допоміг подолати Велику депресію, однак до кінця 1940-х рр. у Канаді превалювала система приватної медицини.

У 1947 році Саскачеван став першою провінцією, яка запровадила план загальної медичної допомоги. Через 10 років федеральний уряд прийняв Закон про страхування медичних установ і надання лабораторно-діагностичних послуг, у межах якого було визначено загальний порядок, якого повинні були дотримуватися уряди провінцій для отримання цільових федеральних трансфертів на відшкодування витрат. У 1962 році уряд Саскачевану поширив межі цього закону і на послуги лікарів, а в 1966 році федеральний уряд прийняв Закон про національні стандарти надання медичної допомоги, що встановив для покриття витрат лікарів механізм страхування з відшкодування витрат єдиного платника урядами провінцій. До 1971 року всі провінції характеризувалися загальним охопленням стаціонарних і лікарських (медичних) послуг. У 1984 році рішенням федерального уряду два раніше прийнятих закони були замінені на Закон про охорону здоров’я в Канаді, що встановив загальноканадські стандарти надання стаціонарних, лабораторно-діагностичних і медичних послуг.

Велика частина планування системи охорони здоров’я здійснюється на периферійному рівні, незважаючи на те, що в деяких областях регіональні управління охорони здоров’я беруть участь у більш докладному плануванні надання медичних послуг прикріпленому населенню. Окремим міністерствам охорони здоров’я провінцій і регіональним управлінням охорони здоров’я допомогу в плануванні надають ради щодо дотримання стандартів якості медичної допомоги, що функціонують на рівні провінцій, і спеціалізовані агентства оцінки технологій охорони здоров’я. Останніми роками була відзначена тенденція до більшої централізації щодо скорочення або скасування регіональних управлінь охорони здоров’я. У межах нормативних правових актів, затверджених урядами провінцій і територій, більшість медичних працівників мають саморегульований статус.

Діяльність федерального уряду в галузі охорони здоров’я включає широкий спектр заходів — від фінансування та надання сприяння при зборі даних і проведення досліджень до регулювання рецептурних лікарських засобів із суспільної охорони здоров’я на додаток до вже наведених вище заходів з просування національних стандартів надання медичної допомоги за допомогою великих цільових трансфертів провінціям і територіям. Уряди трьох рівнів (федерального, провінцій і територій) взаємодіють один з одним через проведення конференцій, нарад та засідання робочих груп, представлених міністрами охорони здоров’я та їх заступниками. Останніми роками, крім таких способів взаємодії, також були створені спеціалізовані міжурядові органи, до сфери відповідальності яких входять збір і поширення даних, оцінка технологій охорони здоров’я, безпека пацієнтів, інформаційні та комунікаційні технології (ІКТ). Неурядові організації як на федеральному, так і на рівні провінцій суттєво впливають на формування напрямів політики і механізмів управління в галузі охорони здоров’я Канади.

Фінансування

У Канаді близько 70% загальних витрат на охорону здоров’я припадає на державний сектор. Період, що тривав від початку до середини 1990-х років, характеризувався обмеженням бюджетних витрат, після чого в країні було відзначено швидке зростання державних витрат, при цьому темпи зростання перевищували тільки аналогічні показники приватних витрат на охорону здоров’я. Оскільки темпи зростання витрат на охорону здоров’я перевищували темпи зростання в економіці й державні доходи, така ситуація призвела до виникнення побоювань щодо стійкості податково-бюджетної сфери суспільної охорони здоров’я. Всупереч поширеній думці старіння населення ще не стало основною причиною зростання витрат на охорону здоров’я в Канаді. За останні 20 років основною причиною цього явища були рецептурні лікарські засоби, а за останні 5 років зростання витрат у цьому секторі відповідало росту витрат у стаціонарному секторі й було перевищене зростанням лікарських витрат. Щодо лікарів основною причиною зростання витрат стало підвищення заробітної плати, а щодо стаціонарів — поєднання таких факторів, як збільшення кількості медичних кадрів і підвищення заробітної плати вже працюючим співробітникам.

Державні видатки на охорону здоров’я майже повністю покриваються з коштів загального оподаткування, що надходять в уряд федерального рівня й уряди провінцій і територій. Значна частина отриманих доходів використовується для надання загальної медичної допомоги, тобто необхідних стаціонарних і лікарських (медичних) послуг, що надаються безкоштовно за місцем звернення жителям усіх адміністративних одиниць. Решта отриманих доходів спрямовується на фінансування інших видів медичної допомоги, включаючи довгострокову і медикаментозну допомогу в сфері рецептурних лікарських засобів. Незважаючи на те, що провінції більшу частину коштів генерують із власних джерел, вони також отримують менше чверті всіх фінансових коштів на охорону здоров’я в межах Канадського трансферту на охорону здоров’я (щорічного трансферту фінансових коштів з боку федерального уряду). Провінції та території несуть відповідальність за адміністрування власних програм загальної лікарняної та медичної допомоги, що фінансується з коштів оподаткування. Необхідні стаціонарні, лабораторно-діагностичні та лікарські (медичні) послуги надаються жителям безкоштовно за місцем звернення. Історично так склалося, що федеральний уряд відіграв важливу роль, підтримавши запровадження цих програм і виступивши проти платних послуг, а також забезпечивши принцип трансфертності в медичному страхуванні серед провінцій і територій, скоротивши розміри додаткових трансфертів тим територіальним одиницям, які перешкоджали дотриманню цього принципу. Крім загального пакета стаціонарних і лікарських (медичних) послуг, провінційні уряди фінансують або надають інші вироби медичного призначення та медичні послуги, такі, наприклад, як охоплення населення рецептурними лікарськими засобами та довготривалою допомогою (включаючи догляд удома). На відміну від стаціонарних та лікарських (медичних) послуг, програми, що розробляються урядами провінцій, в цілому спрямовані на окремі групи населення залежно від віку чи рівня доходів і можуть включати платні послуги. Більшу частину доходів приватного сектору охорони здоров’я становлять особисті платежі громадян і придбання приватного медичного страхування, яке в переважній більшості представлено страхуванням роботодавцями своїх співробітників у частині придбання ними виробів медичного призначення та медичних послуг, що не входять до програми медичної допомоги, таких як рецептурні лікарські засоби, стоматологічна й офтальмологічна допомога. Приватне медичне страхування не вступає в конкурентні відносини з системами “єдиного платника”, функціонуючими на рівні провінцій і територій, за надання послуг у межах програми медичної допомоги.

Матеріальні та кадрові ресурси

Нефінансові ресурси Канадської системи охорони здоров’я включають будівлі, обладнання, інформаційні технології (ІТ) і кадри. Здатність будь-якої системи охорони здоров’я забезпечувати оперативний доступ до якісних медичних послуг визначається не тільки тим, якою мірою система володіє достатніми матеріальними та кадровими ресурсами, а й знаходженням оптимального балансу використання наявних ресурсів. Обидва цих фактори потребують постійного коригування з боку уряду федерального рівня й урядів провінцій та територій, щоб відповідати еволюціонуючим технологіям, стандартам надання медичної допомоги і потребам канадського населення в медичній допомозі.

З середини 1970-х років до 2000 року капітальні вкладення в лікарняний сектор скоротилися. У багатьох частинах Канади невеликі лікарні були закриті, а лікарні з надання короткострокової медичної допомоги були об’єднані. Незважаючи на те, що останнім часом провінційні уряди здійснили реінвестування в матеріально-технічну базу сектору охорони здоров’я, особливо в медичне обладнання, технології діагностичної візуалізації та ІКТ, кількість ліжок у лікарнях короткострокового лікування на душу населення продовжує знижуватися, що певною мірою пояснюється зростанням послуг амбулаторної хірургії. Незважаючи на те, що переважна більшість показників забезпеченості передовими діагностичними технологіями в Канаді приблизно порівнянна з аналогічними показниками в ОЕСР, Канада поступається іншим країнам з високим рівнем доходів за ефективністю використання ІКТ. Разом з тим в останні роки в цій ділянці був відзначений ряд досягнень.

Після тривалого періоду в 1990-х роках, що характеризувався зменшенням кількості лікарів, медичних сестер та інших медичних працівників у сфері громадської охорони здоров’я, викликаного скороченнями в державному секторі, з 2000 року в країні спостерігалося збільшення кількості медичних кадрів. Приватний сектор характеризувався ще більш значним збільшенням кількості медичних працівників у цей період. Для збільшення числа випускників були розширені медичні факультети вищих навчальних закладів з підготовки медичних працівників та спеціалістів сестринської справи. Водночас у країні відзначалося зростання імміграції кваліфікованих лікарів і медичних сестер в інші країни, зокрема в США.

Найбільш тривожним фактором в очах громадськості став масовий від’їзд лікарів і медсестер у США через різницю в оплаті праці. Це сьогодні хвилює 13% канадців, тоді як рік тому — тільки 5%. Як наслідок — надмірна завантаженість кабінетів екстреної допомоги при лікарнях, а також додаткові витрати при зверненні в комерційні клініки, що приймають без запису у вечірні години. В результаті 18% канадців відчувають проблеми з пошуком лікарів, особливо серйозна криза в сільських районах, де існує хронічний дефіцит рентгенологів, психіатрів, анестезіологів, онкологів та офтальмологів.

Спроби скоротити кількість послуг, надаваних пацієнтам, призвели до того, що доходи лікарів стали фіксованими. Запис на прийом став нормою життя. Більше того, почалися скорочення лікарів у лікарнях, а новий персонал набирається погано. Таким чином, доступні в системі охорони здоров’я фінансові кошти не задовольняють попиту на більшу кількість надаваних послуг і виконання дорогих видів обстежень. Бюджет лікарень став зменшуватися. За медичні послуги з розряду “необхідних” ні пацієнт, ні влада провінції платити не повинні. Система забезпечує надання медичної допомоги кожному жителю країни тільки в базовому обсязі. Негативний аспект вищесказаного також полягає в обмеженнях, що накладаються владою на кількість вступників до медичних ВНЗ з метою скорочення витрат. Тільки в останні роки влада, усвідомивши, що для надання медичних послуг населенню з високою часткою літніх осіб, які вимагають медичної допомоги в більшому обсязі, є занадто мало лікарів (очевидна криза робочої сили в медичній сфері), дозволила приймати на медичні факультети більше абітурієнтів.

Надання медичних послуг

У 1984 р. канадським Актом про охорону здоров’я було сформульовано основні принципи надання медичної допомоги, зокрема страхування:

універсальність: будь-який громадянин держави має право на медичне страхування на єдиних умовах;

доступність: медичні послуги надаються на загальних підставах, без плати, крім поліса. Водночас стоматологічна допомога є платною. Канадці не прикріплені до лікарів і можуть звертатися в медичні установи за своїм вибором;

всесторонність: страхування включає перебування в стаціонарі, догляд, діагностику, використання ліків, операційного та іншого обладнання, а також догляд удома і забезпечення ліками при амбулаторному лікуванні. Проте обсяг надаваних послуг не однаковий у різних провінціях, а інколи навіть у межах однієї;

портативність: медичне страхування в Канаді не закріплено за місцем роботи і проживання.

Державне управління здійснюється через підзвітні державі некомерційні організації, створені в кожній провінції для здійснення всіх платежів з медичного страхування.

Незважаючи на те, що важко вивести один загальний алгоритм чинності децентралізованого характеру медичного обслуговування в Канаді, зокрема щодо адміністрування та надання медичних послуг, стандартний маршрут пацієнта передбачає насамперед відвідування сімейного лікаря, який призначає схему подальшого базового лікування, якщо таке необхідне. У більшості провінцій сімейні лікарі виконують контролюючу функцію: вони визначають, чи слід пацієнтам пройти лабораторно-діагностичні дослідження, виписують рецептурні лікарські засоби і скерування до вузьких фахівців. Разом з тим за останні 10 років міністерства охорони здоров’я провінцій відновили спроби з реформування сектору первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД). Багато з них спрямовані на здійснення переходу від традиційних центрів ПМСД до багатопрофільних медичних центрів, які надають медичні послуги цілодобово і без вихідних (хоча розвиток у цьому напрямі відбувається вкрай повільно). У тих випадках, коли в пацієнта немає постійного сімейного лікаря або хворому потрібна допомога в неробочі години, у першу чергу необхідно звернутися до клініки, що приймає хворих без попереднього запису, або в відділення швидкої медичної допомоги в лікарні.

Медичні послуги з профілактики захворювань, включаючи медичний огляд, може надати сімейний лікар, або управління громадської охорони здоров’я, або ці послуги можуть бути реалізовані в рамках цільової програми медичних оглядів. Уряди всіх провінцій і територій проводять ініціативи в галузі суспільної охорони здоров’я та просування здорового способу життя. Крім того вони також здійснюють нагляд у сфері охорони здоров’я і забезпечують відповідні дії при надзвичайних ситуаціях санітарно-епідеміологічного характеру. Агентство суспільної охорони здоров’я Канади розробляє і регулює програми підтримки громадської охорони здоров’я по всій країні, а відповідальність за більшу частину планових заходів системи громадської охорони здоров’я і підтримку інфраструктури покладено на провінційну адміністрацію.

Практично всю короткострокову допомогу надають державні чи некомерційні приватні лікарні, хоч окремі спеціалізовані амбулаторні і передові лабораторно-діагностичні послуги можуть надавати приватні комерційні клініки. Відділення швидкої медичної допомоги представлені в більшості лікарень і складаються з бригад швидкої медичної допомоги, що надають невідкладну медичну допомогу постраждалим під час транспортування у відділення швидкої медичної допомоги.

Про рецептурні лікарські засоби: уряд кожної провінції і території діє згідно з переліком рецептурних лікарських засобів, що охоплює рецептурні лікарські засоби для амбулаторного лікування окремих категорій громадян (наприклад, населення похилого віку та пільгових категорій громадян), а федеральний уряд забезпечує охоплення пільговими лікарськими засобами відповідних категорій громадян, які належать до корінних народів. Діяльність цих державних страховиків значною мірою визначається оцінкою технологій охорони здоров’я, в тому числі застосуванням Загального огляду лікарських засобів (Common Drug Review — CDR), що розробляється Канадським агентством лікарських засобів та медичних технологій (Canadian Agency for Drugs and Technologies in Health — CADTH) для розподілу лікарських засобів за відповідними формулярами. Незважаючи на створення Національної стратегії в області лікарських засобів (National Pharmaceuticals Strategy) слідом за 10-річним планом дій щодо зміцнення системи охорони здоров’я (10-Year Plan to Strengthen Health Care), прийнятим на нараді міністрів у 2004 році, мало було зроблено для розвитку загальноканадської програми охоплення населення лікарськими засобами на випадок катастрофічних медичних витрат.

Медичні стандарти та послуги з надання реабілітаційної та довготривалої допомоги, включаючи догляд удома й організацію допомоги за місцем проживання, паліативну допомогу і підтримку громадян, значною мірою різняться залежно від адміністративної одиниці. До 1960-х років охорона психічного здоров’я переважно здійснювалася у великих психіатричних лікарнях, що перебувають у віданні провінцій. Після децентралізації особи, які страждають на психіатричні захворювання, проходять діагностику та лікування у психіатра на амбулаторній основі, хоча пацієнти можуть перебувати якийсь час у психіатричних палатах лікарень. Сімейні лікарі надають велику частину послуг з охорони психічного здоров’я в рамках ПМСД.

На відміну від довготривалої допомоги та охорони психічного здоров’я, більша частина стоматологічної допомоги в Канаді фінансується приватним сектором. З огляду на те, що критерієм доступності цього виду допомоги в основному є рівень доходу, це призводить до найвищої нерівності в її наданні. Додаткова й альтернативна медицина, за рідкісним винятком (наприклад, мануальні терапевти в окремих провінціях), також фінансується і надається приватним сектором.

Уряд федерального рівня й уряди провінцій та територій розробили і створили ряд цільових програм та служб, діяльність яких спрямована на усунення нерівності показників стану здоров’я корінних народів та історично сформованої проблеми надання медичної допомоги в географічно віддалених спільнотах Канади. Незважаючи на те, що показники здоров’я корінних народів поліпшилися в післявоєнний період, ці показники, як і раніше, значно відстають від аналогічних показників для решти населення Канади.

Основні реформи охорони здоров’я

З моменту опублікування останнього огляду “Система охорони здоров’я: час змін” (2005 р.) у Канаді значних реформ, що стосуються загальноканадської системи охорони здоров’я, відзначено не було. Разом з тим окремі провінційні міністерства охорони здоров’я зосередили зусилля на проведенні двох видів реформ: по-перше, спрямованих на реорганізацію та поліпшення регулювання регіональних систем охорони здоров’я, і, по-друге, націлених на підвищення якості, поліпшення фактичних термінів надання медичної допомоги і досвіду пацієнта щодо ПМСД, короткострокової і довгострокової допомоги.

Основне завдання регіоналізації (тобто запровадження регіональних управлінь охорони здоров’я, відповідальних за регулювання медичного обслуговування, як покупців або покупців-постачальників) полягало в отриманні переваг вертикальної інтеграції за допомогою управління організаціями і постачальниками в рамках широкого спектра медичних послуг. Це особливо стосується поліпшення взаємодії медичних установ з надання лікувальних послуг, що перебувають “внизу” вертикалі, з організаціями “вгорі”, що здійснюють діяльність у таких ділянках, як суспільна охорона здоров’я та профілактика захворювань, так само як і з втручаннями з боку держави. За останні 10 років у країні була відзначена тенденція до більшої централізації (міністерства охорони здоров’я провінцій скоротили кількість регіональних управлінь охорони здоров’я), викликаної економією від масштабу, так само як і скороченням витрат на інфраструктуру. На сьогодні лише у двох провінціях, Альберті і Острові Принца Едварда, представлені єдині регіональні управління охорони здоров’я, що відповідають за взаємодію всіх служб короткострокової і довготривалої допомоги (за винятком ПМСД) у відповідних ділянках.

Переважно під впливом ініціатив щодо підвищення якості медичної допомоги, започаткованих у США і Великобританії, міністерства охорони здоров’я канадських провінцій затвердили інститути та механізми щодо підвищення якості та безпеки, а також поліпшення термінів надання планової медичної допомоги та швидкості реагування самої системи. У шести провінціях були засновані Ради з дотримання стандартів якості медичної допомоги, діяльність яких спрямована на прискорення ініціатив щодо підвищення якості. У двох провінціях були започатковані ініціативи щодо поліпшення досвіду пацієнта як з боку самого пацієнта, так і з боку особи, яка доглядає його. Більшість міністерств охорони здоров’я та регіональних управлінь охорони здоров’я також провели ряд заходів, що включають окремі аспекти оцінки діяльності, з метою поліпшення результатів і процесу надання послуг. Незадоволення пацієнтів тривалими термінами очікування у відділеннях швидкої медичної допомоги лікарень і окремих видів планової хірургії, таких як заміна тазостегнового суглоба, призвело до того, що в усіх провінціях було вжито заходів щодо поліпшення регулювання і скорочення термінів очікування планової медичної допомоги.

І навпаки, на міжурядовому рівні розвиток мав дуже обмежений характер після прийняття міністрами у 2004 році 10-річного плану дій щодо зміцнення системи охорони здоров’я (10-Year Plan to Strengthen Health Care). Після затвердження цього плану дій уряди провінцій і територій скористалися додатковими федеральними трансфертами для інвестування в програми з метою скорочення термінів очікування в пріоритетних областях, відродження реформ ПМСД і забезпечення додаткового охоплення службам, що надають догляд удома, які могли би бути як альтернативою стаціонарній допомозі. Незважаючи на те, що ряд регіональних урядів ввів програми охоплення населення лікарськими засобами на випадок катастрофічних медичних витрат для окремих категорій громадян у межах підвідомчої території, дуже мало було досягнуто у справі створення загальноканадських підходів щодо охоплення рецептурними лікарськими засобами та регулювання цього механізму.

Оцінка системи охорони здоров’я

При оцінці діяльності системи охорони здоров’я необхідно відзначити, що остання, заснована на національних стандартах надання медичної допомоги, засвідчила свою ефективність, забезпечивши канадцям захист від високовитратної стаціонарної і лікарської (медичної) допомоги. Разом з тим вузький спектр загальних медичних послуг, що надаються в рамках національних стандартів надання медичної допомоги, сприяв створенню значних лакун в охопленні нею населення. Що стосується рецептурних лікарських засобів і стоматологічної допомоги, наприклад, залежно від місця роботи та проживання, то ці лакуни заповнюють за допомогою приватного медичного страхування, а щодо рецептурних лікарських засобів — цільовими програмами, які затверджуються в провінціях і спрямовані на населення похилого віку і людей, що живуть за межею бідності. Якщо обсяг державного охоплення недостатній для заповнення пустот, призначених для приватного медичного страхування, досягнення рівного доступу до медичної допомоги стає основною проблемою. У зв’язку з тим, що більша частина фінансування сектору охорони здоров’я припадає на доходи від загального оподаткування уряду федерального рівня і урядів провінцій і територій, а джерела фінансування варіюють від прогресивних до пропорційних, система забезпечує справедливість у фінансуванні. Однак у тих випадках, коли фінансування здійснюється за рахунок особистих платежів громадян і пільг від страхування за місцем роботи, яке передбачає більш високооплачувану посаду, в цілому спостерігається менша справедливість у фінансуванні.

У доступі до медичної допомоги існують відмінності, проте, за винятком таких областей, як стоматологічна допомога та охорона психічного здоров’я, ці відмінності незначні. Наприклад, щодо ПМСД превалюючою є тенденція в бік бідних верств населення. Що стосується спеціалізованих медичних послуг, то в цьому випадку переважають багаті верстви населення, однак розрив між двома категоріями не можна вважати значним. У країні також існує економічний поділ на східну і західну частини, при цьому відзначаються відмінності між менш багатими провінціями в східній частині Канади і багатшими провінціями в західній частині країни. Кошти виділяються на вирівнювання з федеральних джерел доходу так званим “неімущим” провінціям, щоб забезпечити рівень доходів, необхідний для надання належного рівня державного обслуговування, включаючи охорону здоров’я, не вдаючись при цьому до значного завищення податкових ставок.

Незважаючи на те, що канадці в цілому задоволені системою фінансового захисту в рамках національних стандартів надання медичної допомоги, вони меншою мірою задоволені доступом до неї. Починаючи з 1990-х років населення було незадоволене доступом до лікарів і переповненими відділеннями швидкої медичної допомоги в лікарнях, так само як і збільшенням термінів очікування планової хірургії. Виходячи з результатів дослідження пацієнтів, проведеного в 2010 році Фондом Співдружності, Канада поступилася таким країнам, як Австралія, Франція, Швеція, Великобританія та США, наприклад, щодо термінів очікування лікарської (медичної) допомоги та планової хірургії. Однак при використанні більш об’єктивних показників діяльності системи охорони здоров’я, таких, наприклад, як керована смертність, оцінка системи охорони здоров’я Канади є більш позитивною, при цьому зазначено про більш виражене поліпшення показників стану здоров’я населення порівняно з аналогічними показниками у Великобританії і США, хоча ці параметри й нижчі, ніж в Австралії, Швеції та Франції. Діяльність системи охорони здоров’я Канади, вимірювана за індексом показників якості, також поліпшилася за останні 10 років, оскільки уряди провінцій за підтримки Рад з дотримання стандартів якості медичної допомоги та інших організацій на більш систематичній основі здійснюють заходи з підвищення стандартів якості. Нарешті, уряд, медичні організації та постачальники медичних послуг докладають більше зусиль щодо поліпшення досвіду пацієнта.

Підготував Юрій Матвієнко

Література

  1. Blais R, Sears NA, Doran D, Baker GR, Macdonald M, Mitchell L, Thalès S. Assessing adverse events among home care clients in three Canadian provinces using chartreview. BMJ Qual Saf. 2013 Dec;22(12):989-97.
  2. Butts C, Kamel-Reid S, Batist G, Chia S, Blanke C, Moore M, Sawyer MB, Desjardins C, Dubois A, Pun J, Bonter K, Ashbury FD. Benefits, issues, and recommendations for personalized medicine in oncology in Canada. Curr Oncol. 2013 Oct;20(5):e475-83.
  3. Eggertson L. CMA calls for national review of physician supply, demand. CMAJ. 2013 Sep 17;185(13):E621-2.
  4. Husereau D, Drummond M, Petrou S, Carswell C, Moher D, Greenberg D, Augustovski F, Briggs AH, Mauskopf J, Loder E; ISPOR Health Economic Evaluation Publication Guidelines-CHEERS Good Reporting Practices Task Force. Consolidated Health Economic Evaluation Reporting Standards (CHEERS) — explanation and elaboration: a report of the ISPOR Health Economic Evaluation Publication Guidelines Good Reporting Practices Task Force. Value Health. 2013 Mar-Apr;16(2):231-50.
  5. Kushniruk AW, Bates DW, Bainbridge M, Househ MS, Borycki EM. National efforts to improve health information system safety in Canada, the United States of America and England. Int J Med Inform. 2013 May;82(5):e149-60.
  6. Kutcher S, McLuckie A. Evergreen: creating a child and youth mental health framework for Canada. Psychiatr Serv. 2013 May 1;64(5):479-82.
  7. Marchildon G. Canada: Health system review. Health Syst Transit. 2013;15(1):1-179.
  8. Prorok JC, Horgan S, Seitz DP. Health care experiences of people with dementia and their caregivers: a meta-ethnographic analysis of qualitative studies. CMAJ. 2013 Oct 1;185(14):E669-80.
  9. Rudmik L, Drummond M. Health economic evaluation: important principles and methodology. Laryngoscope. 2013 Jun;123(6):1341-7.
  10. Seely AJ. Embracing the certainty of uncertainty: implications for health care and research. Perspect Biol Med. 2013 Winter;56(1):65-77.
  11. Sivananthan SN, Chambers LW. A method for identifying research priorities for health systems research on health and aging. Healthc Manage Forum. 2013 Spring; 26(1):33-6.
  12. Smith KA, Rudmik L. Cost collection and analysis for health economic evaluation. Otolaryngol Head Neck Surg. 2013 Aug;149(2):192-9.
  13. Specchia ML, de Belvis AG, Capizzi S, Veneziano MA, Kheiraoui F, Morelli L, Ferriero AM, Cadeddu C, Ricciardi W. Building successful collaborations between Public Health and Primary Health Care. Ig Sanita Pubbl. 2013 Jul-Aug;69(4):427-44.