КОРИФЕЇ МЕДИЦИНИ

КАРЛ ВЕРНІКЕ

img 1

Карл Верніке (15 травня 1848 р., Тарновиця — 15 червня 1905 р., Гревенрода) — відомий німецький психоневролог, автор психоморфологічного напряму в психіатрії, творець власної психіатричної школи, першовідкривач названих його іменем афазії, центру, енцефалопатії, синдрому і багатьох інших психіатричних і неврологічних ознак.

Ранні роки

Майбутній вчений народився в маленькому містечку Тарновиця (тепер — Польща) в сім’ї чиновника — адміністратора гірничодобувної компанії. Жили вони дуже скромно, а після смерті батька, коли Верніке було лише 17 років, умови життя лише погіршилися. Середню освіту Карл здобув у Королівській гімназії в Оппельні (тепер — Ополе) і гімназії Св. Марії Магдалини в Бреслау (тепер — Вроцлав). Атестат зрілості Верніке отримав у 1866 році.

З великими труднощами мати зуміла дати синові медичну освіту в Університеті Бреслау. Якраз перед його останніми іспитами вона також померла.

Становлення і розвиток медичної кар’єри

Карл Верніке довго йшов до роботи в психіатрії. В університеті він спочатку навчався під керівництвом Г. Нойманна в шпиталі Всіх Святих, а закінчив медичну освіту й одержав звання лікаря в 1870 році. Після того молодий спеціаліст 6 місяців працював в офтальмологічному відділенні асистентом, потім служив помічником хірурга Фішера під час Франко-пруської війни 1870–1871 рр.

Згодом він пройшов підготовку на психіатра під керівництвом Нойманна. З ним Верніке мав можливість провести шість місяців у Відні у Т. Г. Майнерта — видатного невролога, котрий пізніше сильно вплинув на З. Фройда. Майнерт також дуже глибоко вплинув на Верніке і був фактично єдиним, кого останній з теплотою згадував у своїх лекціях. У 1872 році під керівництвом віденського вченого він зробив своє перше відкриття — описав специфічну анатомічну борозну, що наявна в деяких людей у межах скроневої, тім’яної і потиличної долі.

Карл Верніке одержав сертифікацію з психіатрії та став приват-доцентом у Бреслау в 1875-му, а в Берліні — в 1876 році. У 1876–1878 рр. він працював першим помічником у клініці психіатрії та нервових хвороб Шаріте під керівництвом К.-Ф.-О. Вестфаля в Берліні, продовжуючи психоневрологічні традиції, започатковані ще В. Грізінгером. У 1878 році лікар зайнявся приватною психоневрологічною практикою в Берліні, що тривала до 1885 року, коли він став ад’юнкт-професором неврології та психіатрії в Бреслау. У тому ж році вчений погодився посісти місце свого вчителя Г. Нойманна і став директором психіатричної клініки шпиталю Всіх Святих.

Він отримав кафедру в Бреслау в 1890 році й обійняв посаду начальника відділення неврології та психіатрії в університетській клініці. Наступні 14 років вона стала великим центром нейропсихологічних досліджень, де під його керівництвом працювали Ліпманн, Гольдштейн і Ферстер. Цей період життя дослідника був дуже плідним. У 1894 році його роботи були опубліковані в “Нарисі лекцій з психіатрії в клініці”. Друге видання праці побачило світ у 1906 році й отримало діаметрально протилежні оцінки: Ф. Ніссль вважав його вкрай важливим, а Е. Крепелін — “спекулятивною анатомією”. Серед інших творів слід згадати “Знайомство з хворими в психіатричній клініці м. Бреслау” (1899–1900 рр.) та “Атлас нейроанатомії та патології мозку” (1897–1903 рр.).

Однак у 1904 році йому довелося працювати в не дуже сприятливих умовах через погані стосунки з представниками міської влади та університетської адміністрації. Бургомістрат відмовився фінансувати будівництво будинку університетської психіатричної клініки, що дуже розсердило Верніке, через що він переїхав завідувати кафедрою в м. Галле (земля Саксонія-Ангальт). Тут вчений був завідувачем відділення психічних і нервових хвороб, де, крім продовження своїх попередніх досліджень, взявся досліджувати роль пункцій для встановлення локалізації пухлин мозку.

Сенсорна афазія: історія відкриття

У 1873 році Верніке оглядав пацієнта, який переніс інсульт. Хоча хворий був спроможний говорити і слух у нього не був порушений, він насилу розумів, що йому говорили, а також перестав розуміти написаний текст. Його мова також була патологічно змінена. Після того як пацієнт помер, дослідник при розтині виявив ураження в задній тім’яній та скроневої області лівої півкулі мозку. Він зробив висновок, що ця область, яка близька до слухової зони мозку, бере участь у розумінні мови. У 1874 році у віці 26 років Верніке опублікував свою 72-сторінкову працю “Афатичний симптомокомплекс”, в якій вперше описав сенсорну афазію, пов’язану із залученням скроневих часток, а також алексію і акалькулію. У ній дослідник намагався пов’язати різні афазії з порушеннями психічних процесів у різних регіонах мозку. Пізніше він відкрив, що пошкодження дугоподібних нервових волокон, що з’єднують поля Брока і Верніке, теж призводять до моторної і сенсорної афазії. Його останнє резюме про синдром афазії з’явилося в 1903 році й було перекладене англійською мовою в 1908 році.

На основі вчення Брока і Верніке створено класифікацію афазій Верніке-Ліхтгейма, популярну на Заході й дотепер, у якій виділено кіркові, транскортикальні та субкортикальні їх форми. Однак, на відміну від Альцгаймера, Верніке не ототожнював розлади мови і мислення. Він також засвідчив у своїх дослідженнях переважання однієї півкулі мозку у функціонуванні мозку.

Існує ще один важливий аспект досліджень вченого. По суті, він відкрив перше психіатричне захворювання з точно окресленим патологоанатомічним субстратом. Недарма саме його вважають одним із найбільш видатних представників школи, котра припускала, що психічні хвороби залежать від фізіології мозку. Верніке вважав, що порушення психіки можуть бути реалізовані через певні області кори головного мозку і, отже, їх можна використовувати для з’ясування призначення цих ділянок. Вчений одним із перших зрозумів, що функції мозку залежать від переплетення провідних нервових шляхів, що пов’язують різні його зони, а кожна ділянка, в свою чергу, відповідає за найпростішу сенсорно-моторну діяльність. Це було набагато прогресивніше твердження, порівняно з теорією еквіпотенціальності, якої дотримувалася більшість тодішніх лікарів. Ця теорія виникла ще в 1825 р. після розчарування в концепціях локалізаційного психоморфологізму Ф. І. Галля. Вона констатувала, що мозок працює, як єдиний орган. Карл Верніке своїм відкриттям передбачив сучасну теорію динамічної локалізації функцій (О. Р. Лурія та І. П. Павлов).

Третім важливим аспектом було те, що на основі власної теорії німецький дослідник зрозумів: оскільки певні симптоми залежать від локалізації в точному місці, останнє можна, в свою чергу, визначити за симптомами і на основі цього більш конкретно проводити терапію. Ця думка дуже сильно вплинула на сучасну медицину, зокрема нейрохірургію.

Заради справедливості треба зазначити, що Верніке був не першим, хто відкрив сенсорну афазію. Її згадували в своїх роботах Бастіан (1869 р.) і Шмідт (1871 р.), але саме Верніке на основі власних досліджень найбільш повно не тільки описав, а й анатомічно підтвердив цей синдром і зробив методологічно правильні висновки.

Він створив ранню неврологічну модель мови, яку згодом відродив Н. Гешвінд (модель Верніке-Гешвінда). Вчений вважав, що мова — багатоетапний процес, і слово зі слухової пам’яті проектується в центр “ідеації” (мислення), а з нього — в центр рухової пам’яті й артикуляційний апарат.

Енцефалопатія Верніке

Між 1881 і 1883 роками Верніке опублікував тритомний “Підручник про хвороби головного мозку”. Це комплексне видання містить низку оригінальних анатомічних, патологічних і клінічних спостережень, наприклад таких як прогнозування, а також підтвердження виявлених симптомів унаслідок оклюзії задньої нижньої мозочкової артерії. У другому томі він уперше описав енцефалопатію Верніке. Тут же він представив власні дані з класифікації психічних хвороб.

У 1881 році дослідник описав у трьох пацієнтів гостру хворобу, що характеризується енцефалопатією, набряком дисків зорових нервів, крововиливами в сітківку, офтальмопарезом і атаксією. У них також спостерігали наростаюче пригнічення свідомості, що згодом закінчилося летально. Описані стани спричинялися заковтуванням сірчаної кислоти й алкоголізмом. Верніке описав вогнищеві судинні ураження сірої речовини навколо III та IV шлуночків мозку, а також сільвієвого водопроводу. Він розглядав це захворювання як запально-токсичне та запропонував називати його гострим верхнім геморагічним поліенцефалітом. Тепер відомо, що цей стан викликаний дефіцитом тіаміну і він може поєднуватися з корсаковським психозом — підгострим синдромом деменції (синдром Верніке-Корсакова).

Інші дослідження з анатомії та фізіології нервової системи, неврології та психіатрії

Карл Верніке прагнув створити органічну систему класифікації психічних розладів, головним чином ґрунтовану на анатомії та патології нервової системи. Його погляди відштовхувалися від концепції, що психічні захворювання викликаються порушеннями асоціативних систем. Це була своєрідна локалізаційна доктрина. Вчений шукав так званий “елементарний психіатричний симптом”, з якого починається вся патологія. Він вважав, що їх може бути кілька, наприклад “тривожний психоз”, “галюциноз”, “руховий психоз”, “експансивний психоз через автохтонні ідеї”. У сучасних медичних класифікаціях (МКХ-10 або DSM-IV-TR) такі підходи не використовуються. Деякі з описаних Верніке симптомів Клейст і Леонгард пізніше включили в клінічну структуру ознак-попередників маніакально-депресивного психозу.

Верніке не вірив в існування конкретних психіатричних хвороб, тому він був запеклим противником Е. Крепеліна, вважаючи його класифікацію психіатричних розладів недостатньо науковою. Однак прогресивним було те, що він у власній класифікації вперше застосував модель за типом рефлекторної дуги (афектори, центральні нейрони й ефектори), вплинувши на К. Леонгарда і його класифікацію акцентуацій.

У психіатрії Карл Верніке також описав такі симптоми: алкогольний галюциноз, алопсихоз, автопсихоз, зокрема експансивний, автохтонні ідеї, вторинні марення, псевдодеменцію, безглузду манію, пресбіофренію, транзитивізм. Дослідник доповнив відомості про соматопсихоз — особливу іпохондрію з сенестопатіями, запропонував теорію сейюнкції — ураження системи асоціативних зв’язків (проекційних зон) головного мозку з психічними нашаруваннями, описав скронево-тім’яний синдром Піка-Верніке — поєднання сенсорної афазії та аграфії з центральним парезом нижньої кінцівки і розладами чутливості на тій же половині тіла, котрий спостерігається при ураженні скронево-тім’яної області домінантної півкулі великого мозку. Він вперше ввів у психопатологію термін “гіперметаморфоз уваги” (нестійкість останньої) (1881 р.) як симптом, а не окрему хворобу, як вважав його вчитель Г. Нойманн (1859 р.). У 1892 році Карл Верніке вперше описав надцінні ідеї, диференціюючи їх від обсесій, описаних К.-Ф.-О. Вестфалем.

У 1877 р. він зробив відкриття, що ураження, обмежені ядром 6-го черепномозкового нерва (відвідного), призводять до паралічу і повороту співдружного погляду в бік ураження (“симптом сонця, що заходить”) і був першим, хто встановив, що один із центрів регуляції погляду міститься в покришці моста.

У праці “Випадок судомного неврозу” дослідник уперше описав хворобливі судоми м’язів психогенної природи, що виникають при неспокої або страху, відомі як судоми Верніке або синдром Верніке-2 (в сучасній неврології — писальний спазм).

Верніке виявив специфічний синдром, коли працював з пацієнткою Гердою С., у якої гострий страх олівцевої стружки шкодив її роботі на посаді клерка в німецькій компанії Siemens. Він домігся часткового вилікування за допомогою високочастотного низьковольтного сигналу, котрий подається на скроні, що він продемонстрував на лекції в університеті Бреслау в травні 1904 року.

Вчений описав реакцію, спостережувану в деяких випадках геміанопсії, при якій світло, що проектується на сітківку однієї половини ока, викликає скорочення райдужної оболонки, тоді як з іншого боку такої реакції не викликає.

Він також описав класичну позу Верніке-Манна — своєрідну позу хворого з центральним геміпарезом, що розвивається внаслідок ураження внутрішньої капсули, зазвичай, після інсульту: при цьому плече приведене до тулуба, передпліччя зігнуте, кисть зігнута і пронована, стегно та гомілка розігнуті, а стопа демонструє підошовне згинання. Такий стан зумовлений підвищенням м’язового тонусу згиначів руки і розгиначів ноги.

Фінал

Карл Верніке був мовчазним і замкнутим, а близькі стосунки підтримував лише зі старшими колегами, зокрема Ернстом Сторхом, якого дуже поважав. Вчений мало контактував зі своїми молодшими учнями, але розроблений ним спосіб обстеження хворих та клінічні демонстрації були дуже чіткими і спонукали до ґрунтовного навчання. Ті, хто мав можливість стажуватися в його клініці, зазнавали його глибокого впливу, котрий виражався в розгляді неврологічних і психіатричних проблем, що можна було простежити в роботі всього покоління німецьких психіатрів.

13 червня 1905 року під час їзди на велосипеді в Тюрінгенському лісі з Верніке стався нещасний випадок: він впав, зламавши кілька ребер і грудину, що призвело до пневмотораксу. Від цих тяжких травм він помер 15 червня 1905 року в Дьорбергу — невеликому населеному пункті комуни Гревенроде. Його тіло було піддано кремації. Несподівана смерть Верніке сталася на злеті кар’єри. Багато праць ученого видавалися і перевидавалися тривалий час після смерті, вони не втратили свого значення і донині.

Підготував Юрій Матвієнко

Література

  1. Finger S, Boller F, Tyler KL. History of Neurology, Volume 95: Handbook of Clinical Neurology. — Elsevier, 2010. — 944 p.
  2. Franzek E. Influence of Carl Wernicke on Karl Leonhard’s nosology. Psychopathology. 1990;23(4-6):277-81.
  3. Kiejna A, Górna R, Chładzińska-Kiejna S. Carl Wernicke’s school of neuropsychiatry in Wrocław. Psychiatr Pol. 1998 Mar-Apr;32(2):209-16.
  4. Krahl A, Schifferdecker M, Beveridge A. Carl Wernicke and the concept of ’elementary symptom’. Hist Psychiatry. 1998 Dec;9(36):503-8.
  5. Lanczik M, Keil G. Carl Wernicke’s localization theory and its significance for the development of scientific psychiatry. Hist Psychiatry. 1991 Jun;2(6):171-80.
  6. Ljungberg L. Carl Wernicke and Sergei Korsakoff: fin de siècle innovators in neuropsychiatry. J Hist Neurosci. 1992 Jan;1(1):23-7.
  7. Pearce J. Fragments of Neurological History. — Imperial College Press, 2003. — 652 p.
  8. Pillmann F. Carl Wernicke (1848-1905). J Neurol. 2003 Nov;250(11):1390-1.