УКРАЇНСЬКА МЕДИЦИНА.

ЧИ Є ПЕРСПЕКТИВА ПОБАЧИТИ СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ?

Іван Михайлюк, лікар вищої категорії,
Лідія Гройсман, кандидат медичних наук, лікар вищої категорії; м. Київ

Україна має надмірну кількість лікарів, а медичні вузи продовжують успішно «кувати» у великих кількостях додаткові кадри.

Ця проблема загострилася ще й через дуже нерівномірний розподіл лікарів по території України. У великих містах молоді спеціалісти часто купують собі (у прямому розумінні цього слова) хоча б 0,25 ставки, тоді як у провінції (села, віддалені районні центри, бідніші регіони України) існує великий брак лікарів. Це серйозне і болюче питання, яке вирішити дуже непросто.

Однак вирішувати цю проблему повинна негайна реформа охорони здоров’я. В ідеалі змінена система охорони здоров’я мала б запрацювати таким чином, щоб надлишкові кадри медичних працівників витіснялися з неї природним чином. Тобто шляхом реальної конкуренції робочі місця повинні отримувати кращі спеціалісти, а менш компетентні змушені були б шукати собі роботу в іншій галузі або переїжджати в ті регіони, де є брак лікарів.

До того ж в Україні існує надмір і лікувальних закладів. Стан переважної більшості з них просто жалюгідний. Відповідно, і рівень медичної допомоги, який у них надається, не витримує жодної критики. Держава вже давно обмежилася фінансуванням лише мізерних зарплат медичних працівників і частково комунальних послуг. Отже, видатки на саме лікування повністю лягають на плечі пацієнтів.

Медична освіта в Україні посідає чільне місце в системі охорони здоров’я, і стан цієї освіти не ліпший за стан самої медицини; мало того, він гірший, бо в цій справі втрачено будь-який контроль. А платна форма навчання породила ситуацію, коли надто велика кількість вищих навчальних медичних закладів продукують величезну кількість недовчених спеціалістів.

Для ілюстрації проблеми медичної освіти хочемо навести приватну думку одного з кращих викладачів провідного медичного вишу: лише 10–20% студентів-медиків мають високий рівень інтелекту і ставляться до навчання сумлінно, потенційно з них можуть вийти кваліфіковані лікарі. 30–40% студентів — це посередності, які вчаться дуже слабо (типові «трійочники»). Решта, приблизно 50%, справжній баласт, які взагалі не вчаться. Тобто лише близько третини студентів-медиків мають перспективу стати більш-менш добрими спеціалістами.

Але через неуспішність студентів із вишів практично не відраховують, адже вони платять гроші за навчання (як офіційно на платній формі навчання, так і неофіційно викладачам, щоб ті поставили їм позитивні оцінки в разі відсутності знань, на обох формах навчання). За твердженнями самих викладачів і студентів вищих медичних закладів, корупція в системі медичної освіти за останні 15 років стала тотальною.

Один із авторів цієї статті на міжнародній конференції мав довірливу розмову з викладачем американського медичного коледжу. Коли він запитав у поважного професора, чи є в них проблема корупції у медичній освіті, той спочатку не зрозумів, про що йдеться. А коли йому пояснили: це коли студент пропонує гроші за вищу оцінку, — він був просто шокований. Його відповідь була така: це абсолютно неможливо. Кожен викладач коледжу надзвичайно дорожить своєю роботою, своїм реноме і нізащо не візьме хабара. Адже якщо до адміністрації коледжу дійде хоча б натяк про те, що хтось із викладачів узяв хабар, його відразу ж звільнять, і на таку роботу він уже ніде і ніколи не влаштується. У нього залишиться лише одна можливість — мити підлогу в макдональдсі. З іншого боку, якщо б студент запропонував щось подібне мені (або хоча б натякнув), я б негайно написав доповідну адміністрації і того ж дня студент у коледжі вже не вчився б.

І справді, боротися з корупцією в медицині означає боротися з вітряками, якщо не поставити всю систему з голови на ноги. У теперішній системі медичний працівник найнижчого адміністративного рівня (завідувач відділення) звітується лише перед адміністратором вищого рівня (головний лікар) і так далі, аж до міністра охорони здоров’я. І ця вертикаль дуже міцна. Можна запропонувати один з механізмів того, як зламати цю вертикаль: законодавчо зробити всі медичні установи самостійними юридичними особами, які будуть заробляти гроші на своє існування виключно своєю роботою. Тобто приходять у медичну установу хворі, їх лікують, оперують, обстежують і відповідно за цю конкретну виконану роботу установа отримує реальні гроші (з різних джерел, але в основному від єдиного державного страхового фонду); із цих грошей лікарям та іншому персоналу виплачується зарплатня, а також покриваються інші витрати закладу. Отже, фінансове благополуччя всього колективу такої лікарні залежатиме від ефективності, з якою цей колектив працює. Ще один важливий момент. Головні лікарі не повинні призначатися зверху, їх повинен обирати трудовий колектив лікарні і цей же колектив повинен контролювати діяльність головного лікаря. Колектив буде зацікавлений обрати собі компетентного головного лікаря і постійно контролювати його роботу. Якщо головний лікар, припустімо, придбає для лікарні медичну апаратуру за ціною, яка суттєво перевищує середньоринкову, то трудовий колектив висловить йому недовіру і зніме з посади. Буде також оптимальним варіантом, якщо кількість персоналу в медичній установі регулюватиметься виключно керівництвом лікарні (головний лікар і завідувач відділення). Скільки конкретній лікарні в конкретному районі чи регіоні потрібно хірургів, терапевтів, узедистів тощо, може визначити лише керівництво цієї лікарні, виходячи з потреби в цих спеціалістах і можливостей гідним чином оплатити їхню роботу.

А справа керівників найвищого рівня — визначати стратегію розвитку охорони здоров’я, цінову політику (скільки коштують послуги в системі охорони здоров’я), контролювати й організовувати процес безперервної медичної освіти, ліцензувати медичні установи тощо. Вони в жодному разі не повинні займатися закупівлею апаратури і медикаментів для лікарень, а також розподілом лікарів на роботу (це заповітні мрії кожного медичного адміністратора).

Головні лікарі державних медичних установ у теперішніх умовах — це корупціонери апріорі (ми стверджуємо це з великим сумом). Головна діяльність на цих посадах охоплює два основних напрямки: контроль прийому лікарів, а також нерідко медичних сестер і санітарок на роботу, а також закупівля для установи апаратури, медикаментів тощо нерідко за значно завищеними цінами. «Ринкова вартість» 0,25 ставки лікаря у великих медичних закладах коливається від 5 до 10 тисяч доларів. А вартість закупівлі обладнання для медичної установи часто в 1,5–2 рази перевищує реальну ринкову ціну, навіть за умови проведення так званих тендерів. Звісно, така ситуація можлива тільки за наявності міцної адміністративної вертикалі, по якій уверх пливуть «невидимі» фінансові потоки.

Простий і ефективний метод, яким у цивілізованих країнах перевіряють керівників державних установ, це порівняння задекларованих доходів з реальними доходами.

Якщо головний лікар купив дорогу іномарку і збудував дорогий будинок, а в декларації про доходи подав лише свою офіційну заробітну платню, то такому керівнику без зайвих розмов можна вручати «чорний квиток» — звільнення з роботи із забороною протягом 5–10 років працювати в системі державної медицини. Але в жодному разі не варто відкривати кримінальні справи на головних лікарів, бо українська пенітенціарна система може завалитися від такого перевантаження. Звичайно, можлива ситуація, коли головний лікар надасть незаперечні докази того, що він або його дружина отримали спадок із Канади або що його дружина — успішна бізнесвумен, і тому він щороку декларує дохід, що з лихвою покриває його особисті надмірні видатки. При такому підході до кадрової політики у 80–90% українських лікарень з’явилися б вакансії головних лікарів. Чудова нагода заповнити їх молодими і незаплямованими кадрами і заодно врегулювати надмір лікарів в Україні!

Не можна не згадати про «доброчинні» фонди при державних медичних установах — унікальний витвір української системи охорони здоров’я. Це приватні структури, які фактично легально існують при державних медичних закладах та контролюються кількома особами, переважно з адміністрації установи. Фонди відкрито збирають гроші з пацієнтів за лікування (як готівкові, так і безготівкові) і витрачають їх на свій розсуд, ні перед ким не звітуючись. Задля справедливості треба сказати, що свого часу завдяки цим фондам багато лікарень вижили і не припинили виконувати операції та інші процедури. Але сьогодні діяльність фондів стала цілком безконтрольною: внески в них (добровільно-примусово) збираються з пацієнтів у державній установі, а самі фонди не звітуються перед колективом лікарні про те, як ці кошти витрачаються, до того ж фонди звільнені від податків.

Особливо «теплих» слів заслуговує медична наука в Україні. Коли в нас говорять про науку, то переважно мають на увазі кандидатські і докторські дисертації, хоч у переважній більшості випадків вони не мають нічого спільного з наукою. Це рудимент радянських часів, який використовується для забезпечення кар’єрного росту, щаблі на шляху до матеріального процвітання. Відповідно, вся система побудована таким чином, щоб гроші текли знизу вверх. Тобто молодий спеціаліст чи аспірант платить зі своєї кишені чи кишені своїх батьків гроші і намагається скомпілювати наукоподібну дисертацію відповідно до правил ВАКу. Він змушений оплатити все — від реактивів і клінічних обстежень до «консультацій» наукового керівника, опонентів, компенсувати безмежну кількість «безкоштовних» довідок і рекомендацій на шляху до своєї заповітної мрії.

Але врешті-решт «науку» зроблено, диплом кандидата чи доктора отримано, і тепер можна розпочати «компенсацію» витрачених коштів. Як правило, кандидати наук, ставши асистентами чи доцентами, збирають данину зі студентів, які погано вчаться (у деяких «прогресивних» вузах «система» спонукає платити за оцінки переважну більшість студентів), а доктори очолюють кафедри і «фінансово експлуатують» усіх, хто стоїть нижче від них за рангом. А найвища еліта, член-кори і академіки, подібним чином керують усією системою «науки» в Україні. Наука — це поступ, реальні відкриття і винаходи. Запитайте будь-якого науковця, наскільки просунули медичну науку вперед десятки тисяч дисертацій в Україні. Ви не почуєте конкретної відповіді. Зате суттєві фінансові потоки пливуть у певному напрямі безперервно.

Для порівняння варто навести аналогію з науковими дисертаціями у країні, яка вважається лідером у наукових дослідженнях і, відповідно, стабільно продукує найбільшу кількість нобелівських лауреатів — США. Там лише один науковий ступінь — PhD (доктор філософії), він досить престижний, але на цьому його плюси й закінчуються. Рівень науковця в США оцінюють виключно за важливістю його публікацій. Цікаво відзначити, що більше половини американських професорів не мають наукового ступеня.

Якщо хтось бажає, може провести простий експеримент. Хай підійде до будь-якого європейського чи американського медика-науковця і запитає, чи готовий він робити наукову роботу задурно або ще й платити за це з власної кишені. Напевно той науковець гляне на вас як на дивака і подумає, що ви не сповна розуму. Якщо ж ви поставите йому наступне питання: чи готовий він платити науковому керівнику, який керуватиме його науковими пошуками, цілком можливо, що іноземець покличе на допомогу поліцію. І в цьому немає нічого дивного, наука — річ, яка коштує дорого, і в цивілізованих країнах спонсор наукових пошуків платить гроші науковцям, які виконують замовлену наукову працю. У нас же наукою вважається щось зовсім інше.

Якщо зайти на засідання вченої ради будь-якого відомого вишу і послухати, про що там говорять, то це може певною мірою нагадати театр абсурду. Виходить сивочолий професор чи академік на трибуну і з серйозним виглядом звітується про наукові досягнення, а саме: скільки кандидатів і докторів вийшло за звітний період з-під його мудрого керівництва. А коли називають теми захищених дисертацій на кшталт «Зміна концентрації вітамінів групи В у сечі пацієнтів із хворобою Паркінсона, в яких є супутня ішемічна хвороба серця», а тема наступної дисертації — «Зміна концентрації вітамінів групи В у сечі працівників вугільної галузі» і таке ін., то коментарі зайві.

Задля справедливості треба сказати, що за останні 10–15 років українські клініки досить активно залучаються до проведення міжнародних клінічних досліджень. Причина досить проста: за ті гроші, які лікарям-дослідникам платять за проведення через дослідження одного хворого, у західних клініках охочих знайти не так просто. А для українських лікарів — це серйозні легально зароблені гроші і загалом великий позитив.

Серйозного і делікатного обговорення потребує проблема зміни поколінь в українській медицині. Делікатного, бо вона пов’язана з таким питанням, як конкуренція, а конкуренція, своєю чергою, у цивілізованих країнах визначається термінами “добросовісна” або “недобросовісна”. Що стосується цих її характеристик, то наша медицина вирізняється клановістю, протекціонізмом і кумівством, коли певні її ділянки (звісно, найприбутковіші) “приватизували” собі найвпливовіші функціонери і передають їх “у спадок” своїм близьким чи далеким родичам або тим, хто більше заплатить.

Це негативно позначається на лікуванні пацієнтів, адже молодому талановитому лікареві пробитися через таку систему майже неможливо, вона автоматично відкидає “чужих”. Після закінчення інтернатури (резидентури) за кордоном молоді лікарі вміють виконувати операції будь-якої складності, але в нас ніхто не допустить їх виконувати “прибуткові” втручання. Часто викладачі займаються інтернами суто формально. Аналогічно виглядає й ситуація з післядипломною освітою лікарів — тематичними удосконаленнями та передатестаційними циклами.

Сьогодні через мізерний розмір пенсії лікарі всіма правдами й неправдами намагаються працювати чи не до смерті. Звичайно, користі від таких медиків, коли похилий вік дається взнаки, небагато. Дійшло навіть до того, що лікарі-пенсіонери продають свою частину ставки молодим лікарям — для останніх зазвичай це єдиний шанс знайти роботу. В університетах така система підтримується штучно — для відповідного рівня акредитації треба мати у штаті якомога більшу кількість професорів, докторів наук і т. ін.

Світовий досвід доводить, що оптимальним методом фінансування охорони здоров’я є метод «єдиного платника». Це означає, що всі громадяни країни застраховані і державний страховий фонд поповнюється за рахунок обов’язкових відрахувань певного відсотка із зарплатні. Із цього фонду гроші переказуються безпосередньо медичним установам чи виплачуються лікарям первинної практики за надані медичні послуги. Державний регуляторний орган встановлює ціни, за якими оплачуються медичні послуги (це дуже важливий механізм регулювання системи охорони здоров’я і стримування зростання витрат на медичні послуги). Приватні страхові компанії є лише доповненням, вони не є визначальними в такій системі. Така система становить основу надання медичної допомоги у більшості цивілізованих країн світу (за винятком США, однак у цій країні нині намагаються реформувати систему охорони здоров’я і цей процес відбувається болісно).

Враховуючи особливості України (низький рівень офіційних зарплат, тотальну практику виплачувати велику частку зарплати у приватних фірмах у конвертах, розкрадання великої частки тих коштів, які виділяються на медицину), можна було б запропонувати такі основні принципи реформування системи охорони здоров’я:

  • створення системи єдиного платника в Україні (державний страховий фонд, у який із зарплатні в обов’язковому порядку перераховується певний відсоток);
  • надання усім закладам охорони здоров’я статусу повноцінних юридичних осіб, життєдіяльність яких залежатиме від реально зароблених ними грошей;
  • сприяння реальній конкуренції між закладами охорони здоров’я. Слабкі заклади, які не можуть заробити на своє існування, повинні закриватись, а приміщення цих закладів переходити у власність державного страхового фонду. Якщо приміщення продається або здається в оренду, то всі кошти надходять до страхового фонду;
  • створення державного регуляторного органу, який раз на рік визначає ціни на всі послуги системи охорони здоров’я; власне, за цими цінами державний фонд оплачує медичним закладам або окремим лікарям їхню роботу. Встановлення державних цін на медичні послуги дуже важливе, оскільки на них орієнтуватиметься весь медичний ринок України;
  • усі лікарі первинної ланки (сімейні лікарі, дільничні терапевти, педіатри тощо) переводяться в ранг приватних підприємців. Їм за символічну плату здаються в оренду кабінети в поліклінічних закладах, де вони ведуть прийом пацієнтів. Кожен пацієнт зобов’язаний заплатити за прийом визначену державним регуляторним органом суму (наприклад, прийом у поліклініці — 20–30 грн, а виклик лікаря додому — 40–50 грн). Працюючі пацієнти оплачують роботу таких лікарів із власної кишені, а незахищені прошарки населення 1 раз на 2–3 місяці здають документи про оплату лікарям у фонд страхування і їм повністю чи частково компенсуються сплачені кошти;
  • основна роль державного фонду страхування — захистити всіх пацієнтів від непрогнозованих витрат на випадок потреби в дорогому стаціонарному лікуванні. Тобто профілактичне і недороге лікування працюючі оплачуватимуть самі, але якщо, скажімо, потрібна велика операція тощо, фонд покриває більшість витрат на лікування (за встановленими регуляторним органом розцінками);
  • якщо пацієнт потрапив у приватну лікарню, то фонд покриває витрати на лікування за встановленими регуляторним органом розцінками, а решта суми оплачується самим пацієнтом чи за рахунок додаткової приватної страховки, якщо вона в нього є;
  • для лікування пацієнтів-іноземців регуляторний орган може встановлювати вищі розцінки на послуги, які покриватиме особисто пацієнт або його страхова фірма;
  • якщо є необхідність стимулювати проведення певних профілактичних заходів, то фонд компенсує вартість їх проведення безпосередньо лікарям первинної практики або покриває пацієнтам витрачені ними суми.

Враховуючи, що системи охорони здоров’я як такої в Україні вже давно немає, то й ризик при проведенні реформи досить низький. Упасти нижче підлоги неможливо. Запропонована схема реформи може дати змогу:

  • захистити пацієнтів від непрогнозованих витрат при стаціонарному лікуванні;
  • створити реальну конкуренцію між лікувальними закладами;
  • створити реальну конкуренцію між лікарями первинної практики;
  • реально боротися з корупцією, оскільки самі лікарі стежитимуть за чесним виконанням керівниками установ охорони здоров’я своїх обов’язків;
  • виштовхнути ринковими методами із системи охорони здоров’я випадкових людей і допомогти закрити непотрібні медичні установи, які лише поглинають ресурси, але не дають жодної користі;
  • спонукати студентів-медиків набагато серйозніше ставитися до навчання, оскільки за гроші при такій системі робочого місця не купиш, його можна буде отримати лише завдяки знанням і професіоналізму. Відповідно, студенти вимагатимуть від закладів медичної освіти вищого рівня навчання.

Завершуючи статтю, ставимо собі запитання: чи реально провести ефективну реформу охорони здоров’я в Україні? На жаль, мусимо визнати, що шанси надзвичайно мізерні. Адже власне ті люди, які у своїх руках тримають усі важелі впливу в медицині, не хочуть і не будуть нічого змінювати, бо внаслідок цих змін втратять свої посади і фактично необмежені владні і фінансові ресурси. Але сказати, що вони докладуть усіх зусиль, щоб нічого не змінювати, цього мало. Навіть у разі, якщо громадянське суспільство (а чи є воно в нас?) усе-таки змусить їх провести ці реформи, то вони докладуть ще більше зусиль, щоб підмінити їх псевдореформами. Вони ніколи не підуть на те, щоби втратити “своє”, і боротимуться за нього не на життя, а на смерть!

P.S., або Інформація для роздумів

Порівняння доходів найнижче і найвище оплачуваних лікарів в Україні і США.

У США найнижче оплачувані лікарі (лікарі сімейної практики, терапевти, педіатри) заробляють у середньому 130–250 тисяч доларів на рік. Найбільше отримують такі спеціалісти, як хірурги, інвазивні кардіологи, радіологи — від 300 до 500 тисяч доларів на рік. Отже, співвідношення в доходах між цими категоріями лікарів становить у середньому 2-3. Яка ж ситуація в Україні? Найнижчі доходи (маємо на увазі всі доходи — як легальні, так і нелегальні) у тих же дільничних або сімейних терапевтів і педіатрів. В Україні дільничний терапевт може за місяць заробити від 2 до 3 тисяч гривень. Зате дохід хірурга або акушера-гінеколога, який активно оперує в обласній установі, може становити на місяць понад 50 тисяч гривень (суми «поборів» за середньої складності операцію в 500–1000 у. о. уже давно сприймаються пацієнтами як буденна реальність). Отже, співвідношення в оплаті праці більше ніж 1 до 20. Щоб переконатися, що це ТАК, достатньо пройтися зранку біля будь-якої великої медичної установи й оглянути виставку найпопулярніших і найдорожчих авто. Сумнівно, щоб задекларовані доходи лікарів-власників цих авто могли б покрити такі дорогі речі.

До речі, американські політики дуже занепокоєні різницею в доходах між лікарями різних спеціальностей, про яку йшлося (коефіцієнт 2–3), адже все менше і менше студентів-старшокурсників хочуть стати лікарями первинної практики, усі прагнуть стати спеціалістами, щоб більше заробляти. Американський уряд розглядає можливість перегляду ставок компенсації лікарям первинної практики, щоб підняти їхні заробітки і стимулювати приплив нових кадрів у цю галузь.

В Україні ж (і ще десь — пам’ятаєте?) усе спокійненько. Наші політики переконані, що молоді спеціалісти-медики, якщо їм підняти зарплатню до 2 тисяч гривень на місяць, поїдуть у село і райони місити болото і марнувати свої найліпші роки життя.